На початку червня на лихачівському цвинтарі хоронили 58-річного Олексія Коцюбу. Ще один мужній захисник української державності знайшов вічний спочинок на своїй рідній батьківській землі.
Олексій народився у Хотинівці, він був єдним сином у багатодітній родині Коцюб. Закінчивши місцеву восьмирічку, здобувати подальшу освіту юнак продовжив у Лихачеві. До речі, саме лихачівська школа й познайомила його з майбутньою дружиною, а тоді ще симпатичною школярочкою Тетянкою. Далі було навчання у Мринському профтехучилищі, затим — строкова служба у військово-морських силах. А після демобілізації хлопець вирушив до Миколаєва. Саме там за розподілом після закінчення Донецького інституту радянської торгівлі вже працювала та жила його кохана. Одружилися, отримали житло, народили сина — місто кораблебудівників стало для їхньої родини справді рідним і дорогим. Пізніше Олексій зайнявся бізнесом, відкрив свою власну справу, дружина теж все життя в торгівлі. Руслан виріс і вже має власну родину, проживають у столиці. Кілька років тому в них народилися донечка Софійка, тож дідусь з бабусею були на сьомому небі від щастя.
Здавалося, що нічого не могло стати на заваді цій життєвій ідилії. Та все змінилося 24 лютого 2022 року, коли російська авіація почала бомбити кульбакінський аеропорт та залізничний вокзал, котрі розміщувалися на близькій відстані від їхнього дому.
— Чоловік завжди був відданим патріотом України, — з болем згадує дружина Тетяна Василівна. — Світлий, завжди позитивний, щирий, надзвичайно простий, він ніколи не хотів здаватися кращим, ніж був насправді. Не зважаючи, що Миколаїв переважно російськомовне місто, він не підлаштовувався під чужу мову й за багато років жодного разу не зрадив своєму хотинівському діалекту. Про це знали всі наші друзі і знайомі, партнери чоловіка по бізнесу. Навіть після чотирнадцятого року, коли поміж людьми з’явилися різні настрої, він був упевненим, що це місто завжди буде українським.
— Після перших бомбардувань я спробувала вмовити чоловіка покинути місто. Вже й авто заправили. Мотивувала, що в нього вже вік не той, аби воювати, і про тиск нагадала, про травму ноги. Добре, каже, поїдемо, ось тільки на роботу забіжу. А через годину повернувся. Тепер, каже, можеш ображатися, кричати, навіть плакати. Тільки спочатку збери мої документи — іду воювати. І добре, що машину заправила — піде на «коктейлі».Після того, як вони місяць тримали оборону під Миколаєвом, ні про який від’їзд вже навіть мова не йшла. Чого, думала, і я поїду, як мій чоловік тут, вдома тримає оборону. Одна у холодній квартирі, бо всі комунікації перебиті ворожою артилерією, та думаю, що їм там, під перехресним вогнем в окопах, значно гірше. Якось телефонує мені, а голос застуджений, та ще й, відчуваю, тиск зашкалює... Кажу, може ти в госпіталь звернешся. А він мені: та що ти кажеш — нехай краще я тут, ніж хтось з юних на необстріляних. Квіт нації треба берегти.
Після того сорок чотири дні тримали оборонні рубежі під Довгеньким, що на Харківщині. Що там було пекло, дізналася після того, як чоловіка на кілька днів відпустили додому. Говорив, що після ротації відправлять вглиб території, де спокійніше. І ти каже, їдь до дітей, що тобі тут робити самій. Послухала. А він, виявляється, просто обманув, бо повернулися в те ж саме пекло. Та про це я дізналася вже тільки після його загибелі. А тоді казав, що в них спокійно, що не варто мені хвилюватися.
— Згадую тепер кожне слово, кожну фразу, сказані чоловіком і розумію, що їх можна розбирати на цитати: «жодна армія світу не вистояла, не воювала б так, як воюють наші солдати», «я не хочу , щоб ми жили так, як в Росії», «свободу треба виборювати, за неї варто воювати», «мені є що втрачати, але це все ніщо порівняно з тим, що чекає нас від поразки в цій війні».
Першого червня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Довгеньке на Харківщині Олексій Анрійович Коцюба загинув від кульового поранення, будучи до останнього вірним військовій присязі та рідній Батьківщині. Родина втратила чудового чоловіка, батька, дідуся, країна — свого мужнього захисника і відданого патріота, який понад усе на світі цінував її свободу і незалежність, і захищав її до останнього свого подиху.
Вічна пам’ять тобі, герою!Слава Україні!
