Прифронтовий Оріхів вщент розбитий. Ворожі війська атакують його з артилерії, бʼють авіацією та БПЛА. Деякі райони міста зруйновані настільки, що впізнати їх вже геть неможливо. Попри це, в Оріхові та трьох прилеглих селах, що знаходяться на підконтрольній Україні території, залишається близько 1430 мешканців.
Як живуть люди бачили журналісти 061.
В Оріхові нині працює 8 пунктів незламності, в чотирьох з них - люди живуть постійно. Ці приміщення обладнані ліжками, біотуалетами, там є білизна, сонячні батареї, стоять генератори та паливо.
«Ми майже два роки закликаємо людей прийти до розсуду та їхати, але ті хто тут, вже не будуть, мабуть, виїжджати. Людям нікуди їхати. Вони чекають перемогу і вірять», - говорить заступник начальника Оріхівської міської військової адміністрації Олександр Біллерис.
Після короткої розмови з журналістами він разом з волонтерами проговорює логістику, аби поки не почався обстріл швидко розвести гуманітарну допомогу жителям міста.
«Людям завжди треба їжа, вода та ліки. Зараз холодно, тож є потреба в теплих речах і паливних матеріалах. Зараз ми привезли гігієнічні набори, новорічні подарунки, буржуйки, теплі речі та взуття для рятувальників», - сідаючи в машину каже голова ГО «Міський центр допомоги» Дмитро Матюхін.
Його команда розвозить допомогу в Пункти незламності та допомагає всім бажаючим виїхати в більш безпечні міста. Щоправда вмовляти людей, які вже звикли жити під обстрілами, дуже важко.
«Залишаємо свої координати і якщо людина готова, то ми вивозимо», - каже Дмитро.
На вулицях Оріхова сьогодні можна зустріти поодиноких людей. Кожен - з пластиковою ємністю для питної води, бо її в місті немає, лише та, яку привозять волонтери чи рятувальники.
Люди розповідають про життя в підвалах та жаліються на нашестя мишей. Мовляв, нині їх стільки, що й рахувати складно.
«Баха постійно. Немає такого, що вдень чи тільки вночі. Коли в них снаряди є, тоді і стріляють. Ми вже звикли», - розповідає про безпекову ситуацію пенсіонер Іван Миколайович.
«Дрони літають, потім раз … і касети посипалися. Мишей повно. Щури є», - додає його товариш Микола Григорович.
Обидва чоловіки залишись в місті самі. В Пункт незламності приходять аби води набрати, телефон зарядити та продукти отримати.
«Не живемо, а виживаємо. Дровами топимо. Все розбито. Працювала швачкою на фабриці місцевій до війни, а зараз от гуманітарну допомогу отримую аби вижити», - говорить 41-річна Людмила, з якою говоримо швидко, бо треба їхати далі.
Разом з волонтерами приїжджаємо до Пункту Незламності, де живуть люди. Просимо показати, як облаштували укриття.
67-річний Віктор проводить невеличку екскурсію по своїй підземній кімнаті. На стінах замість шпалер - килими. Кімната невелика, замикається на ключ.
«Квартиру ми, наприклад, в Запоріжжі на нашу пенсію зняти не зможемо, тому залишаємося тут. Добре тут… Тепло», - каже він та додає. - «Страшно було влітку, коли авіаційні бомби літали. Зараз по місту трохи менше б'ють. А може то ми вже звикли. Хочеться аби все це припинилось. Ну це ж якось не по-людськи».
Вдень він разом із старшою (відповідальна за роботу Пункту) хліб розвозить людям, гуманітарну допомогу, а як тільки-но починає темніти, ховається в підвалах.
Разом з місцевими жителями в Оріхові залишаються правоохоронці та рятувальники. Волонтери привезли зимове взуття для бійців ДСНС. Тож, далі їдемо до них. На порозі пожежної частини стоїть ялинка, яку, як вже писав раніше 061, зробили із «Урагану» та прикрасили гільзами від патронів.
Начальник караулу пожежної частини Сергій Гагарін говорить, що під час війни рятувальники не лише виїжджають на ліквідацію пожеж, а й розбирають завали після обстрілів, розвозять людям воду, хліб, гуманітарну допомогу.
Його колега Сергій Голіков показує нам вдосконалену буржуйку, яку поставили в середині бокса аби машини не замерзали і одяг швидше висихав.
«Нам не вистачало шматка труби. Взяли ворожі «Гради» і хлопці зварили з них трубу. Тепер у нас і тепло і одяг тут сушимо. Так і живемо», - розповідає боєць ДСНС.
Він сам родом з Оріхова. До війни також працював в цій частині, а зараз разом з родиною живе у Запоріжжі.
«У мене в Оріхові будинок був, нині частково побитий. Дуже болить, коли бачу своє місто таким. Ми не на роботу приїжджаємо, а до себе додому. Я тут родився, виріс, женився, дім мій тут. Але так вийшло, що всі ми стали бомжами», - розповідає Сергій.
Він знає кожну вулицю Оріхова. Жартома додає, що місто зовсім невелике, що за півгодини можна з одного краю в інший прийти.
В цю новорічну ніч Сергію пощастило - був дома з родиною. Він каже, що бажання має лиш одне - щоб війна закінчилась, настав мир, діти посміхалися і щоб здорові були близькі та рідні люди.
