Волонтерство – це поняття, без якого не можливе життя у сучасних українських реаліях. Чим живуть і чим займаються волонтери сьогодні? Які потреби і які проблеми у них виникають? Ми розглянемо це на прикладі трьох українських регіонів:Полтавщина, Одеса, Чернігів. Незмінним залишається факт – важлива будь-яка допомога. Чим би ви не займалися: варите борщ або збираєте мільйони на медичне обладнання. Все це має значення.
- Це найстаріша, одна з найстаріших хат в селі, вона бачить вже другу війну. Приходять дівчата на садибу, і ми готуємо все, що можна.
Пані Віра, волонтерка:
- Воювати ми вже не можемо, бо ми вже пенсійного віку. А чимось допомогти треба. Значить треба допомогти пиріжками, пампушками, вергунами, кашею козацькою. Плов готуємо, голубці, перець начиняємо, рибу смажимо, все, що можемо.
Віталіна Нетребко:
- Для мене волонтерство – це не просто «пиріжки готувати» для хлопців. Мені здається волонтерство зараз - це навіть нести Україну самим українцям. Це я почала робити дуже давно.
Не просто так почати в такій хаті готувати, потрібні дрова, багато чого потрібно для того, щоб почати готувати. Я займаюсь всім, напевно, починаючи від того, що треба знайти де все подешевше, бо хочеться хлопцям якнайбільше передати. Дуже багато часу йде, щоб писати пости, бо ви розумієте, ми всі зараз в інтернеті живем, і саме завдяки постам продукти приносять, овочі приносять, десь вишукують де дешевше, пишуть, дзвонять.
Волонтерю не з перших днів війни, в мене абсолютно не виходило, я лишилася без роботи, і так почати волонтерити просто нереально. Коли виходило в мене, я їздила в місто і плела сітки з дівчатами. Зараз я дуже-дуже дякую дівчатам, що з Кременчука їздять, дівчата їздять з Потоків. Потоківська громада, я не знаю… дуже багато їх їздять.
Темп такий, мені здається, те, що робить український народ зараз, навіть в таких масштабах, як у нас на садибі, це яскраво.
Пані Віра, волонтерка:
- Зараз у нас будуть пампушки з часником. Насмажимо, прочахнуть, тоді багато часнику на часникодавку, і будуть смачнючі! Хлопці дуже люблять ці пампушки.
Віталіна Нетребко:
- Коли прилітають вісточки від хлопців, коли вони кажуть, що це ніби вони побували вдома, коли питають волонтерів, а чи везеш ти щось, Сашо, з «Кучерявої хати», це найважливіше. І коли мене питають чи платять вам зарплату, я кажу так, це зарплата наша, це коли прилітає вісточка від хлопців.
Зараз от перемога, невелике таке слово «перемога» і до нього треба йти будь-якими, будь-якими путями, шляхами, і робити можливе, неможливе. У всіх є ген українця, він там сидить, але його треба відкривати. В когось відкривати, а в когось прямо виколупувати, тому що, коли люди приїжджають і, я розумію, вони балакають на російській мові, їм якось незручно. Але коли вони вже їдуть додому, я бачу, що фух, дістало. Качають кашу тут, затірки дітки робили, тобто все працює, просто мало уваги у нас приділялося саме тому, що ми українці.
- Я впевнена, мої голубці найкращі! Ми жили ще тут на Молдованці, у цьому дворі, де виставляли столи на вулицю. Ми застали цей час. І ось я готую на 30 людей, як мінімум.
Тут у Одесі я мандаринка. Приїхала до Костянтинівки, увечері сидимо з хлопцями, п'ємо каву, і я їм говорю: Знаєте, як мене називають, який в мене позивний? Вони: Який? - Мандаринка. - Яка ти мандаринка? Ти D2-сталь, яка не ламається. Ти глянь, ти тут сидиш, п'єш з нами каву, нічого страшного, що там стріляють?
Я у багатьох записана «Олена божевільна». До війни я була домогосподаркою, звичайною мамою, яка возила дитину до садочка, потім водила на танці, потім пішли онуки, з онуками розбиралася.
Почалося з Андрійка, з мого зятя, а потім уже перейшло поступово на інших хлопців. Чому? Тому що відчула, напевно, ще якісь сили, що я зможу впоратися з кимось. Потім я казала: «Ні-ні, тільки, будь ласка, Боженька, ти мені не давай більше нікого, бо я можу не витримати, а це надто велика відповідальність!» Але, ні, справляємося.
Мені казали "Олено, ти не сонце, ти всіх не обігрієш". Я обігрію одного – отже, вже добре. Обігрію десять - значить, ще краще. Ось скільки зможу, стільки й обігрію.
Прийшли посилки з Італії, тут плащ-намети, дівчата наші купують українські, які там працюють, рукавички, багато рукавичок, ремені, шоколад. Хлопці люблять італійський шоколад, і ось така смакота. Чому мені довіряють волонтери, бо я не везу це все для командування та не залишаю там. Я приводжу, я роздала, хлопці отримали. Сьогодні вони захотіли це з'їсти або залишили на завтра, це вже їхня справа. Мені надсилають гроші, я купую речі, які ви бачили, це жилети, термобілизна, шапки, бафи, шкарпетки, дуже багато йде шкарпеток, труси, зрештою, все ми купуємо. Крім цього, ми купуємо каски, якщо комусь дуже потрібно, навушники тактичні артилеристам, бронежилети. Коли мені сказали, що потрібні пакети для двохсотих, з одного боку я розумію, що зараз вивозитимуть тіла тих, кого не могли забрати дуже довгий час, а з іншого боку ти розумієш… я тоді ще до хлопців звернулася, у мене такого ще не було, що я не знаю навіть, де їх брати. Плакала, бо серце дуже… я розуміла, що збирають наших хлопців.
Медаль Божої Матері Покрови. Приїхав командир 137-ї бригади морської піхоти, і він дістає мені цей грудний документ, медаль, я подивилася, кажу: Що, Залужний? Він каже: Так, Залужний.
Я мрію, щоб після війни всіх хлопців, які повернуться, а вони всі повернуться інвалідами, щоб до них ставилися люди, які зараз тут сидять, ставилися добре. Їм не потрібно нічого. Я їду ось туди, їде машина Урал, везе наших новобранців, я їм показую «моє серце з вами», і вони мені всі машуть. Не треба нічого казати цій людині, їх видно, які прийшли з війни. Просто показати, що моє серце з тобою.
- Якщо взяти волонтерство, як допомогу військовим, то звісно, що воно почалося ще раніше, так як багато хто з близьких був на війні, і тоді ми допомагали без організацій, без команди, самостійно що могли знаходили, купували і передавали. Ну, а зараз почалась зовсім інша історія, так як ми, одразу все місто, бізнес, знайомі і клієнти, багато хто були з великим знаком запитання в очах, ти розумів, що в будь-якому випадку ти тут, ти в цьому місті, і тобі треба щось робити. А я з першого дня ходила і думала: ні, слухай, є ж оці наші бізнес-скіли, і треба придумати, як їх використати в даній ситуації доцільно.
Спочатку це було: військовим на блок пости потрібні батончики, якісь снеки – поїхали, шукаємо;потім – треба пораненим спідня білизна – поїхали, шукаємо. Це все шукалося тут в місті, ми знаходили контакти когось зі знайомих бізнесменів, запитували, чи можуть вони відкрити нам магазин чи аптеку, чи залишився тут хтось. Нам на картку знайомі із-за кордону, з інших міст відправляли гроші, і ми просто зустрічалися і таким чином знаходили цю допомогу.
Потім прийшли до того, що для того, щоб розуміти, що потрібно, щоб ти розумів що ти передаєш і щоб просити у когось допомогу, тобі потрібні якісь офіційні документи. Ми зрозуміли як брати запити, ми це питання вирішили і почали робити. Було, що і від руки писали, бо тоді ж світла не було, друкувати не було можливості, їздили в лікарню забирали, а потім треба було давати далі ці запити, щоб була допомога. Ось так і довелось нам створити свою громадську організацію. Дуже погано працював зв'язок, я не могла спілкуватись нормально, почали виїжджати з міста, і мені сказали, що обласній лікарні потрібен потужний генератор. І це вперше, коли я долучила своїх бізнес-партнерів, тоді ми почали займатись чимось таким великим. Потім ці генератори, генератори, генератори, їх було багато, потім швидкі, обладнання в лікарню, і так нон-стоп в цьому процесі, в критичній інфраструктурі по сьогоднішній день ми багато допомагаємо дитячій обласній лікарні.
Для мене, мабуть, було найскладніше, коли в 20-х числах березня, я збирала допомогу, хлопці десь, частіше всього у Львові, її пакували в машини і завозили в місто. Тоді вже зруйнували міст, і вони завозили вже не тим полем, а взагалі через пішохідний міст. Цей заїзд у місто був під обстрілами, і для мене це було внутрішнє відчуття, що я найближчих, найдорожчих в своєму житті людей відправляю, такою ціною ми передаємо допомогу місту. Це був внутрішній такий біль, крик, не знаю що це було.
Мабуть, оці індивідуальні подяки щирі були такі яскраві. Комусь передавали їжу, пам’ятаю, хлопці завозили десь бабусям, дідусям. Чесно, оцей період березень-квітень-травень минулого року ти настільки себе відчув, що ти робиш потрібну справу.
Найважчий збір, це зараз. Допомога військовим дуже специфічна, так як ми не можемо залучити міжнародних партнерів, то вона не швидка. Коли ти робиш певний збір, чи організовуєш допомогу певну, і на останній ноті ти частіше за все даєш собі обіцянки, що мінімум місяць я відпочиваю від цього, але тобі обов’язково, в той вечір, коли ти поставив крапку, ще не встиг закрити документи, тобі зателефонує хтось близький , рідний, знайомий, і скаже:
- «А-ну, швиденько можеш зробити?»
- «Ну, давай, пиши, що треба!»
Ось і все.
Від того, що у нас тут зараз тихо, це не означає, що тихо. І допомога, як колись вона нам була потрібна усім у Чернігові, так вона потрібна десь і в інших напрямках зараз. Треба бути уважними, тому що я згодна, запитів, зборів зараз безмежна кількість, треба дивитися, хто на що збирає. І якщо це незнайомі зовсім люди, то не треба кидатись в першу чергу, але пам’ятати, що війна є, і наша допомога щоденна потрібна багато кому.
