Якщо б вам запропонували обрати одне слово, яке найкраще характеризувало б цей рік, яке б ви назвали? Минулого року таке слово народилося одразу – страшно. Самий страшний рік... Він був таким для всіх без виключення маріупольців – і тих, хто опинився у самому пеклі ворожої блокади, і тих, хто виїхав, але втрачав розум через хвилювання за рідних. Нас об’єднували спільні втрати, спільне горе і жах.
А що тепер? Чи є таке загальне об’єднуюче слово і для 2023-го?
Цей рік був дуже різним для нас усіх. Хтось все ще продовжує жити у світі власних рефлексій, марно намагаючись пристосуватися до іншого життя. Хтось ще не поховав у пам’яті всі свої спогади разом із тілами загиблих. А хтось, навпаки, почав будувати успішну кар’єру у Німеччині або реалізує власні проєкти у Різі. Хтось відкрив кондитерську у Празі, а хтось влаштувався у авторемонтну майстерню в Ірландії.
Нас, маріупольців, розкидало по світу, і ми більше не відчуваємо спільного ритму життя. Ми розібрані і розсипані, як бусинки розірваного намиста. Одні відірвалися, відкотилися і сяють на далекій відстані, а інші закотилися під шафу і покриваються пилом власного болю і непереборного бажання повернутися у минуле. Тому ми дуже неоднаково сприймаємо 2023 рік. Він був різний для кожного з нас. Але попри таку різність, є дещо, що продовжує нас єднати, як перерізана пуповина матері. Це наше місто.
«Неможливо забути Маріуполь. Як неможливо просто так викреслити 37 років найщасливішого життя», - сказала одна красива жінка, яка мала успішний бізнес у Маріуполі, жила в оточенні цікавих, впливових людей, працювала над створенням власного бренду одягу. Зараз вона у столиці, потроху працює, але каже, що не має внутрішнього ресурсу, для того щоб забути минуле, почати все з початку і рухатися уперед. Маріуполь для неї – як і для тисяч інших причасних – це місце лобові і якір на ногах одночасно.
Щасливі ті люди, які змогли той якір вирвати з м’ясом і тепер ніщо не заважає їх руху. Набагато гірше тим, хто заякорився глибоко і міцно і зараз плаває на короткому ланцюгу навколо причалу, ніяк не в змозі пришвартуватися надовго ну хоча б десь.
Ось для таких, прив’язаних, все, що зараз відбувається в окупованому місті – найгірша історія. «Ну як вони можуть там жити? Поруч із вбивцями, крадіями. А сусіди? Ми більше місяця просиділи в одному підвалі, а тепер вони обікрали мою квартиру!» «А мої сусіди телефонували, щоб спитати, чи не буду я проти, якщо вони заберуть ламінат з моєї квартири. Як вам таке?» «Боже, подивіться, які потворні будівлі вони там будують! Ми маємо все зламати, це ж просто гидота».
Ті, хто залишається в окупації, теж дивуються, не розуміють. «Хм, у неї квартира збереглася, а вона сидить у своїй Німеччині на соцвиплатах. І ще поради звідти роздає. От же ж дурепа». «Ми з чоловіком будували свій будинок все життя не для того, щоб на старість микатися по чужих хатах. Тут будемо доживати». «Ми і є справжні патріоти свого міста, ми з Маріуполем пережили найстрашніші часи і зараз у місті. Ті, хто поїхав – вони зрадники».
З кожним новим днем окупації ця прірва непорозуміння між людьми лише зростає. Вона розриває громаду із середини. І здається, що зшити наново місто буде вже неможливо, тому що справедливість, яку вимагають одні, має боляче вдарити по своїх же, які цю справедливість порушили. Тому всім страшно. Тому багато хто намагається, як у відомому фільмі, не дивитися вгору (тобто не думати про те, що буде завтра). Опустиш очі низу, дивишся під ноги, щоб не впасти, і біжиш собі аби куди, лише б не зупинятися, не замислюватися, не говорити чесно із самим собою.
Але рано чи пізно, справедливість неодмінно накриє всіх своїм цунамі. Вона має відновитись для кожного. Хто втратив рідних, житло, майно, роботу. Хто крав і зраджував, брехав і підлаштовувався під нові обставини, змінював прапори і крутився як флюгер. Хто проявив слабкість і кинув свою громаду. Хто не помічає, що війна триває, і продовжує жити так, ніби нічого не сталося. І хто бореться за свою країну на фронті і в тилу. Хто закрив своє серце для чужого болю. Хто лицемірив ДО і продовжує робити це ПІСЛЯ. Справедливість має постукати у двері, тому що так має бути.
Можливо, встановлення справедливості спричинить великий вибух. Але не варто лякатися, давайте пам’ятати, що саме з такого вибуху у Всесвіті і зародилося життя.
Коли це станеться? Ось це питання виявляється найскладнішим на сьогодні. Минулий рік змусив нас всіх подорослішати. Звісно, приємно жити у світі рожевих обіцянок. Проте реальність завжди боляче стукає по голові і заганяє у депресію тих, хто не бажає з нею рахуватись.
Весь минулий рік наша влада створювала для нас ось такий світ рожевих поні і райдужних мостів швидкої перемоги. Ми теж піддались загальному оптимізму, який базувався на успіхах наших військових на Харківщині та Херсонщині. Це була помилка.
Але попри це, ми не помилилися у головному – незмінність цілей: звільнення всіх українських територій. Звільнення Маріуполя!
Маріуполь буде деокупований. Ми казали це, зустрічаючи 2022 рік, і говоримо зараз. А ті, хто не розуміє контексту, хто не відчуває, як змінилася війна і люди у цій війні, і роблять ставку на зраду, - програють. І це теж є питанням відновлення справедливості.
Звісно, загалом-то світ - несправедлива штука (вже ми-то, дорослі, це добре знаємо), боротьба добра зі злом триває постійно, і схоже, що саме зараз тимчасово перемагає зло. Але так буде не завжди.
Справедливість повернеться, тому що дуже багато людей докладають своїх зусиль, щоб це сталося. Ми, колектив 0629, бажаємо всім в нашій країні, щоб це сталося якнайшвидше.
Анна Романенко, головна редакторка
