«Любий, я не вигребаю. Працюю. Ввечері приходжу і падаю без сил. Не вистачає часу на те, щоб позайматися зі старшим. А він дорослішає і перестає мене слухати. Не можу нічого з ним подіяти», - каже телефоном своєму чоловікові, який зараз на фронті, втомлена проблемами, постійними страхами та небезпекою втратити найрідніших жінка. Але замість підтримки вона чує у телефоні: «Важко? То можемо помінятися з тобою місцями. Ти сюди, на фронт, а я до дому, швидко там наведу лад».
Це дуже типова розмова в родинах військовослужбовців, які зараз захищають Україну. Вони не розуміють нас, ми не розуміємо їх. Замкнуте коло, яке ускладнює і без того складне життя людей під час війни.
Тож у маріупольській «Халабуді», яка зараз квартирує у Черкасах, вирішили зробити «Коло захисту», щоб допомогти родинам і навчити їх нетравматичному спілкуванню один з одним.
«Ми давно хотіли взятися за цю проблему. Родинні стосунки дуже потерпають через війну. У нас в колективі теж працюють жінки, які мають чоловіків на війні, і вони стикаються з проблемами спілкування. Тож ми дійшли думки, що людям потрібна допомога. Як і нам – щоб організувати навчання нетравматичному спілкуванню.
Нам допоміг «Офіс Дій», якій профінансував проєкт. І ось наприкінці грудня ми підбили підсумки двомісячної роботи над проектом «Коло захисту», - розповідає 0629 Людмила Чичера, керівниця «Халабуди».
Халабудівці були націлені на те, щоб створити невеличку камерну групу для обговорення внутрішніх родинних проблем, тому що це дуже особисті речі, і вони не для широкого загалу. Люди мають відчувати комфортні умови, для того щоб розкритися і почати ділитися власним болем. Проте заявок на участь у проєкті отримали більше, ніж очікували.
«Відгукнулися жінки, у яких чоловіки на війні, святий отець з села під Черкасами, серед парафіян якого багато військовослужбовців, студентка, яка працює над подібною темою, друзі військовослужбовців. Дуже різні люди. Ми мали провести спочатку три групові зустрічі, а потім індивідуальні. Але у нас одразу все пішло не за таймінгом», - розповідає Людмила Чичера.
А все тому, що жінки почали говорити. Говорили довго - про те, як важко їм доносити свої проблеми до чоловіків, що воюють, щоб не викликати гнів або роздратування з їхнього боку. Казали про синдром відкладеного життя, бо через війну забороняють собі будь-які радощі, поход у кіно або просто прогулянку парком.
Вони дезорієнтовані, і не розуміють, як можна займатися вихованням дітей, коли в голові лише одне: а як там чоловік?
До суто внутрішніх проблем додаються і зовнішні.
«Уявіть, зустрічаю давню подругу. Вона знає, що у мене чоловік на фронті, але розповідає, як її чоловіку вдалося виїхати із країни, і як він добре влаштувався на роботу за кордоном. Вона радіє, а я дивлюсь на неї, і в моєму серці такий біль, що не витримую. Мовчки йду далі», - розповідала одна із учасниць проєкту.
Або інший випадок. Брат-військовослужбовець береже нерви своєї матері і телефонує із розказами про те, що відбувається на фронті, своїй сестрі. Він береже маму, але їй вивалює все своє наболіле. Кожного разу після такого дзвінка у сестри трапляються істерики, тому що неможливо почуте витримувати спокійно. І коли це трапляється на роботі, і вона не може стримати сліз, всі колеги починають сварити брата, мовляв, він тебе не береже, навіщо він це робе, дають поради не відповідати на його дзвінки. А як не відповідати, адже то найрідніша людина! У нього немає ані родини, ані дружини. Але є потреба вилити душу, поділитися, щоб і самому ставало легше. Тож вона слухає, і отримує удари не тільки від брата, а і від колег.
Раїса Толочко, кваліфікований психолог, провела 17 індивідуальних консультацій в рамках проєкту. Вислуховувала історії, подібні до цих, і давала поради. Одна з таких порад – не бути пасивним отримувачем емоційних ударів від зовнішнього оточення.
Не бійтеся сказати знайомим, що вони вас травмують своїми словами, казала психолог. Хай почують від вас, що роблять вам боляче, це допоможе їм навіть якщо не зрозуміти, то хоча б прикусити язика.
«Це працює! Дехто з дівчат вже поділилися досвідом застосування на практиці цієї поради», - розповідає Людмила Чичера.
А от правила спілкування із військовими не такі прості. Часто чоловіки або жінки повертаються до дому травмовані настільки, що не хочуть говорити, не хочуть бачити світло і просять постійно закривати вікна, не хочуть спілкуватися з друзями, не хочуть виходити з дому.
«І в такій ситуації головне не тиснути. Дочекатися, коли людина сама захоче вийти із свого захисного кокону і заговорить або зателефонує.
У нас в проєкті брала участь мати із донькою. Син цієї жінки мав складне спілкування із родиною, а нещодавно отримав важкі поранення. Мати спочатку хотіла летіти у лікарню одразу. Але психолог сказала: зателефонуйте, спитайте сина, чи хоче він вас бачити зараз. Жінка зателефонувала, а син відповів: «Не зараз, мама. Я нікого не хочу поруч. Не хочу, щоб ви бачили мене таким. Пізніше, коли рани загояться». Уявіть, як розривалося серце матері, як важко їй було усидіти вдома. Але вона послухалась. І через два дні син сам зателефонував і сказав, що чекає.
Тож такт і терпіння – це те, чого так потребують родини в таких складних ситуаціях. І звісно, розуміння якихось базових речей, як треба діяти, говорити, поводити себе».
Людмила Чичера каже, що насправді є великий запит на розширення такого проєкту. Треба долучати не тільки рідних, а і журналістів, бо вони спілкуються, беруть інтерв’ю, чиновників, тому що до них на прийом приходять військові з посттравматичним синдромом, медпрацівники у школах.
Сьогодні часто навіть на вулиці, зустрічаючи військового, люди часто відводять очі, бо не знають що сказати, як віддячити, як просто посміхнутись. Тому абсолютно очевидно, що навики нетравматичного спілкування мають бути у більшості людей в нашому травмованому суспільстві.
І зараз у «Халабуді шукають можливості для масштабування проєкту.
На підведення підсумків вони запросили і представників черкаської місцевої влади, і Червого Хреста, і інших громадських організацій.
«Ми шукаємо партнерів, ми хочемо розширювати цю роботу, бо бачимо, наскільки вона важлива», - каже Людмила Чичера.
Важлива настільки, що навіть після закінчення проєкту його учасники й учасниці продовжують зустрічатися раз на два тижні у «Халабуді», щоб обговорювати наболіле. Тож коло захисту не розривається. Воно розширюється.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
