«Ось тут ми миємось, а тут ми готуємо їсти» - проводить нам екскурсію гуртожитком Катерина, яка разом з Тетяною та Олександром нещодавно евакуювалась з Берислава до Кривого Рогу. «Після всього що ми пережили, нам здається, що ми приїхали в зовсім іншу реальність».
Про життя в окупації, звільнення Берислава та життя під обстрілами журналісту 0564.ua розповіли Олександр Матяш, Катерина Сиротенко та Тетяна Заруднєва.
В попередній публікації ми розповідали про їх життя в окупації. Після звільнення Берислава від окупантів, здавалось, що скоро повернеться довоєнне життя, але росіяни ніяк не могли з миритись з поразкою на правому березі Херсонщини. Окупанти почали обстрілювати місто. Тетяні, Катерині та Олександру довелось вчитись жити в нових умовах.
«За увесь час перебування в Бериславі ми змінили чотири домівки», - говорить Олександр. «Прилетіти могло в будь який момент. Таня смажить цибулю, тут поруч вибух, зі стелі посипалась штукарка. Ну оце отак, називається, ми і поїли».
Чоловік розповідає, що не встигав лагодити пошкодження житла, як через нові атаки з’являлись нові. Декілька осель, в яких вони жили згоріли.
Кухня в криворізькому гуртожитку
«Під час однієї з пожеж згоріли документи Тетяни та паспорт Олександра» - ділиться Катерина. Його ідентифікайний код та мої документи вціліли, бо я їх завжди носила з собою для отримання допомоги».
Окрім артилерії окупанти почали активно застосовувати дрони.
«Найбільше місто почало страждати від дронів», - говорить Катерина. «Напочатку цілями росіян були будь-які автівки. Далі вони били по скупченню людей. Зараз же вони просто переслідують людей. Росіянам подобається тримати в страху людей. Вони так розважаються».
«Ось нещодавно вони вбили чоловіка на велосипедові, скинувши з дрона вибухівку», - додає Тетяна. «Цей чоловік розвозив по місту молоко і росіяни його просто так вбили. Ніякої загрози він нікому не ніс».
На фото Тетяна Заруднєва
На вулицях ставало менше людей, більшість виїжджала у більш безпечні місця.
«А куди ми поїдемо», - говорить чоловік. «В Херсоні, куди ми на початку думали переїхати до Тетяни, ситуація не краща. Документів в нас немає, окрім Каті. Було страшно приїхати в чуже місто і залишитись на вулиці нікому не потрібному. Тому тримались до останнього в Бериславі».
Іншої ж думки був поліцейський, який приїхав на фіксацію обстрілів росіян.
«Одного дня в сусідній будинок прилетіла ракета», - говорить Олександр. «Приїхала поліція для фіксації наслідків. Постраждав і мій будинок. Поліцейський пішов фотографувати пошкодження і вкрив мене матом. Типу чого ми тут досі сидимо, бо якщо в нас прилетить, то в нього буде купа проблем».
«Ми взагалі навіть не знали, який день календаря», - додає Тетяна. «Олександр затулив вікна, щоб осколки не залітали і залишив невелику щілину, щоб хоча би бачити зараз день чи ніч. Взимку затопити піч було страшно, бо росіяни побачать дим і скинуть вибухівку. Світло не вмикали, щоб росіяни не бачили, що тут хтось є. Їсти готували на вулиці. Йдеш в туалет, запалив свічку, які нам дали в одній з п’ятидесятницьких церков, і одразу її гасиш, як повернувся».
Олександр тримає свічку, якими вони користувались в Бериславі
На цих словах Олександр дістав з тумби свічку, якими вони користувались в Бериславі і показав нашому журналісту.
Наші співрозмовники говорять, що місцеві вже не реагують на вибухи. Почувши вибух бериславці просто продовжують йти далі навіть не обертаючись.
«Просто зникає відчуття самозбереження», - говорить Олександр. «Почув вибух, розумієш що не поруч, тому і йдеш спокійно далі. Люди просто вже звикли так жити».
Втім постійна загроза життю змусила наших співрозмовників задуматись над евакуацією.
Кухня в криворізькому гуртожитку
«Одного дня я побачила, як на сусідню вулицю приїхала «швидка» та мікроавтобус», - говорить Тетяна. «Я зрозуміла, що це когось з бериславців евакуюють. Я побігла до автівок і побачила, як вони вже від’їжджають. Я намагалась їх зупинити, щоб вони нас теж забрали, але «швидка» і мікроавтобус дуже швидко проїхали повз мене. Зрозуміло, що будь-яка зупинка небезпечна, бо дрон, помітивши транспорт, міг скинути гранату. Саме тоді ми і задумались як нам самим евакуюватись».
Нашим співрозмовникам вдалось вийти на волонтерів, які їх евакуювали.
«Нам складно пригадати, в який день що з нами траплялось, але день виїзду я записала в блокнот», - говорить Катерина показуючи нам запис в блокноті. «Ось, 5 листопада 2023 року».
«Нам сказали бути готовими», - додає Тетяна. «О пів на сьому ранку за нами приїхало авто. Ми погрузили сумку автомобіль, який дуже швидко поїхав. В цей час через Берислав пролітали артилерійські снаряди, які росіяни запустили по Херсонщині».
В цей день волонтери привезли наших співрозмовників до міської влади. Олександра, Тетяну та Катерину оформили та на декілька днів поселили в дитячий садочок. За декілька днів їм дали кімнату в одному з гуртожитків міста.
На фото Катерина, Олександр та Тетяна в криворізькому гуртожитку
«Може здатись, що умови не найкращі, але після пережитого - для нас це апартаменти», - говорить Олександр. «Ми можемо прийняти душ, зварити їсти і не боятись, що щось прилетить. Мені було незвично бачити на вулицях таку велику кількість людей. Дивитись як мами гуляють з дітьми на дитячому майданчику. На початку, як я чув тролейбус, мені здавалось, що нас знову атакують дрони».
«Ми наче виїхали за кордон, в іншу країну», - додає Катерина.
«Я слухаю радіо», - показує чоловік на радіоприймач на стіні над ліжком. «В одній з програм я почув, що діти готуються до Нового року. Я не міг зрозуміти як це. Ми не святкували нічого в Бериславі. Навіть не знали, який день тижня. А у Кривому Розі ми нарешті можемо святково зустріти Новий рік».
Олександр вже почав облаштовувати кімнату. Знайшов на смітнику викинуті кимось тумбочку та килими. З каністри зробив плафон для лампочки.
"Люстра" яку змайстрував Олександр
«Шкода, що інструменти залишились в Бериславі. Я б багато чого міг зробити ще», - зітхає чоловік.
Завдяки волонтерам наші співрозмовники отримали одяг, продуктові набори. Також волонтери допомогли з відновленням документів Олександра та Тетяна після отримання яких вони сподіваються знайти у Кривому Розі роботу.
Своє подальше життя наші співрозмовники пов’язують з Кривим Рогом.
«Берислав – моє рідне місто», - говорить Олександр. «Ми тримались там до останнього. Його окупанти зруйнували, тому повертатись нам просто немає куди».
Про життя в окупації та звільнення Берислава читайте тут.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
