10 березня 2022 року одразу кілька родин з-під Чернігова залишилися без житла внаслідок ворожого обстрілу. Торкнулася ця біда і багатодітної родини Марини Швець та її літніх батьків, які проживали по сусідству. Ця велика сім’я за лічені години, втратила одразу два будинки та все своє майно. Але завдяки впертості багатодітної матері та допомозі небайдужих, на подвір’ї розпочалася відбудова.
«Всі думали, що війни не буде, а я знала, що вона прийде, – розповідає Марина Швець, – на мене рідні казали, що я беру дурне в голову, що це все мені здається. Але я закупила продукти, дитячі харчі, засоби гігієни. 24 лютого мені зателефонував із Халявина кум і сказав: «Війна».
Саме такими були для жінки дні перед повномасштабним вторгненням. Марина Швець проживала у Трисвятській Слободі на вул. Михайла Коцюбинського разом зі своїми дітьми – 2-річним Ванею, 12-річною Катрусею та 13-річною Діанкою. У сусідньому будинку мешкали батьки жінки – пані Люба та пан Анатолій. Багатодітна матір вирощувала худобу, чим і заробляла на життя. Жінка згадує:
Все, що залишилося від будинку Марини«У 2003 році був куплений батьківський будинок, в нього було багато сил вкладено, ремонт зробили, а згодом ми з дітьми перебралися в сусідню хату. Тут ми були щасливі. У моєму будинку завжди було багато дітей, приїжджали знайомі, друзі. У нас була тепла підлога, мрія за 40 тисяч, діти клали ковдру на підлогу, лягали і катали один одного по черзі. Місця багато, порогів не було. Ми 4 роки прожили в цьому будинку, але це були найкращі 4 роки, наповнені дитячим сміхом».
Пані Марина дуже працьовита жінка. У неї було 200 кролів, 5 свиней і 160 курчат. Окрім вирощування худоби та птиці, жінка любила готувати напівфабрикати. Марина Швець навіть придбала дорогу морозильну камеру, про яку так мріяла, для зберігання домашніх виробів. Але через російську армію від омріяної морозилки залишився лише обгорілий метал, а сарай, де жила худоба, став домом для цієї родини.
«Того ж ранку я одразу за речі і в погріб, – згадує перші дні війни жінка. – Ми одразу облаштували його, усе повиносили, впустили необхідні речі. У мене була повна морозилка виготовлених власноруч різноманітних напівфабрикатів, я вирішила все віддати нашим хлопцям. Коли я приїхала на блокпост, там стояв військовий, він же мені як дитина. Серце кров’ю обливалося. Ми пішли в погріб, почали опалювати його, і зі стелі почало крапати. Все було мокре. Люди з нашої вулиці забрали нас до себе у підвал, у них там був котел. Батьки йти не хотіли, щоб не заважати, бо багато дітей було, але іноді приходили, адже в нашому підвалі занадто сиро. Потім я побачила в них на кухні газовий балон, який стояв над підвалом, і зрозуміла, що віконце маленьке, тобто раптом що – ми всі не виліземо. Тому ми повернулися назад, і через 2 дні нас розбило».
Найстрашніша подія, яку довелося пережити цій великій сім’ї, та яка ще більше навчила цінувати життя, сталася 10 березня. Окупанти зруйнували і батьківську хату, і будинок Марини, і сараї з худобою. Сама родина дивом уціліла.
Наслідки обстрілу«10 березня близько першої години дня натопили в погребі, я роздягнула малого і вклала спати. Тут почалися вибухи, це було дуже близько. Я кажу, що давайте в куток, бо 2 стіни краще ніж одна, дітей ковдрою накрила і зверху лягла. Діана кричить: «Мамо, ти нас задушиш». У нас Катя казала, що як має бути, так і станеться, а Діана дуже переживала за Ваню, намагалася захистити його. Мені навіть здається, що вона про себе в той момент не думала. Вона тримала малого на руках і намагалася зберегти. Стараюся це не згадувати, але дуже важко. Я чую, як горять будинки, і той останній удар… Кришку зняло, вогонь і дим в погребі, я думала ще один удар і все. Сараю немає, хати батьків немає, моєї теж немає, інший сарай розбитий. 6 снарядів за один обстріл прилетіло. У сусіда з будинку досі шматок стирчить», – з жахом згадує жінка.
«Ми вискочили з погреба, я малого просто замотала, і до сусідів побігли, – продовжує Марина зі сльозами на очах, – вже там одяг принесли, і я в сусідському підвалі одягала. Коли вийшла на вулицю, будинки горіли, а мені навіть плакати не хотілося. Я розуміла, що в погребі сидять живі діти. Коли розумієш, що можеш їх втратити… На будинки уже було все одно. Головне – життя дітей, це найдорожче в житті».
Після страшного обстрілу на допомогу багатодітній родині одразу ж прийшов директор сільської школи. Він одразу ж забрав жінку з дітьми в укриття. А згодом до них приєдналися і батьки Марини. Жінка розповідає:
«Він вчинив як велика людина, думав про дітей, опікувався в підвалі кожним. Нас було 100 осіб, і він старався приділити увагу всім дітям. Спочатку ми готували їжу на вогні, потім волонтери почали приїжджати, солодощі привозили, директор намагався все порівну роздати. Я йому дуже вдячна».
Але дочекатися відступу російської армії в рідному селі Марині та її дітям не вдалося. У підвалі почала ширитися інфекція, дорослі та діти хворіли, а військові попереджали про підвищення небезпеки. Тож жінка вирішила, що час вивозити маленького сина та доньок.
«Я зателефонувала сусіду, він за півгодини приїхав, дав мені 3 тисячі гривень, 2 шматка сала, каже: «Я тебе прошу, тільки не залишай дітей голодними». Він вивіз нас до церкви, звідти повезли у Куликівку, а потім нас машина забрала, і 8 годин ми їхали в об’їзд до села Дніпровського. Виїжджати дуже страшно було. Перед нами на перехрестя авіабомбу скинули, їхали мінними полями. Нас жінка прийняла до себе, загалом 12 людей в будинку жило. Там було тихо, але ж літаки й ракети продовжували літати над нами», – згадує Марина.
Після пережитого горя родина Марини отримала величезну підтримку та розуміння від оточуючих. Допоки жінку перебувала в іншому селі, працівники громади збирали для її сина дитяче харчування та підгузки, а пізніше директор школи та вчителі надсилали кошти, щоб багатодітна матір змогла одягнути дітей на зиму. Жінка згадує:
«Ніколи не думала, що в когось проситиму допомоги, навпаки – думала, що допомагатиму людям, але життя поставило в таке становище. Ми спочатку приїхали у село Білоус, одна жінка була за кордоном, і дозволила пожити в її будинку. Як тільки ступили на поріг, нам люди одразу почали нести продукти. Ми коли сюди повернулися, то нам один чоловік навіть дрова привіз. Ще на початку ми з погреба винесли усю картоплю в сарай. Так як згорів сарай, згоріла і картопля. Тяжко, коли дитина каже: «Мамо, мені так набридла вермішель, так набрид рис, дуже хочу дерунів», а в мене просто немає з чого приготувати. Люди приносили свинячу картоплю, щоб корові варила. Ото сидиш і чистиш її, бо дитина дерунів хоче. Я ніколи не думала, обробивши стільки землі, що мої діти залишаться без їжі, і що я буду просити хоча б якихось грошей, щоб відновити будинок»
Почати відбудову Марина Швець вирішила із сараю, в якому раніше жила худоба. До речі, більшість тварин не вижило внаслідок обстрілу. Всіх кролів убило, одна собака згоріла, кішці перебило лапу та хвоста, але вона вижила. Також вдалося врятуватися кільком свиням та корові, яку потім прийняли до себе односельчани. Тож тепер господарство сім’ї Швець значно менше, а сарай перетворився на оселю.
Колишній сарайВідбудова батьківської хати«Я не знала, що робити, і як, але розуміла, що треба жити далі і зробити дітям нормальні умови, – продовжує жінка. – Я намагалася їх відволікати, купити щось смачненьке, влаштувати маленьке свято, приготувати улюблену їжу, більше розмовляти. Робила все, щоб їм було не так боляче. Ми думали, як далі, і вирішили зробити житло із сараю, бо своє є своє.
Велика подяка місцевим жителям, які допомагали розбирати, відновлювати сарай. Світла не було, ми з дівчатами світили телефонами, а хлопці працювали. За 3 місяці нам вдалося зробили із сараю будинок. З матеріалами допоміг голова села і організація ZOA. Також дуже допомогла організація Червоний хрест: дали дитячі ліжка, меблі, посуд. Це дуже цінна допомога. Потім ми вирішили відновити батьківський дім»
Залишитися без житла, майна, додатково заробітку та ще й з трьома дітьми і хворими батьками – це справжнє випробування. Марина Швець вдячна кожному, хто допомагає їй у важкі часи, а особливо голові села. Жінка пояснює:
«Зараз більшість грошей іде на відбудову. Велика подяка волонтерам та голові сільради. Чула, як люди на нього обурюються, що десь дорога погана, немає знаку,чи ще щось. Вони кажуть: «він бачив, куди йшов», але ж тоді не було такого жаху. Він з усієї сили намагається допомогти погорільцям. Якби хоча б одна людина сказала: «Не треба робити ту дорогу, там у сина Тані п’ятки обірвало, коли він нашим хлопцям допомагав, то давайте краще їм піноблоку купимо». Ніхто цього не каже. Люди не розуміють, як це, коли ти все життя нічого не просив, навіть навпаки – допомагав, і в момент залишився безхатьком. Головач намагається знайти якісь організації, дав нам цеглу, піноблок, цемент, залізо, клей та інші матеріали. А їм дорога й знаки треба.»
Добре допомогла родині Швець і організація ZOA, яка надала дерево для даху будинку та оплатила роботу. Пані Марина впевнена, що без підтримки волонтерів та небайдужих людей їй не вдалося б втілити й половини зробленого. Завдяки їм, на подвір’ї Марини окрім стовпа, який залишився від будинку, стоїть сарай, у якому проживає сім’я. А на території батьків уже зведена коробка будинку та сарай для худоби. Жінка говорить:
«Хотілося б повернути багато чого. В мене була хороша апаратура для розведення худоби, інкубатори, але зараз я не можу собі їх дозволити. Я на цьому заробляла, а тепер маю зарплату тільки від роботи кочегаром. Сподіваємося відбудувати батьківську хату, бо тут місця мало, а так у дівчат свої кімнати будуть. Тому що зараз коли один хворіє, то й інші теж, і так хвороба по колу ходить».
Марина Швець, Фото: Валентина Гавриленко
У найближчих планах Марини Швець поставити вікна в будинок батьків та зробити опалення. А потім жінка планує облаштувати хоча б кухню та спальню, щоб пані Люба та пан Анатолій змогли повернутися додому. Марина вірить, що їй вдасться відбудуватися. Жінка навіть говорить, що вона ще й свою хату зможу відновити, але їй дуже потрібна матеріальна підтримка. Тож якщо у вас є змога, просимо допомогти цій багатодітній матері коштами, щоб вона, її діти та батьки змогли якнайшвидше заселитися в будинок, і більше не жити у тісному сараї.
Карта для допомоги: Марина Швець 4790 7299 5989 3397
