Чернігівець Сергій Довбиш (позивний «Сімьорочка») – професійний військовий. Свого часу був у складі миротворчої місії ООН в Африці, брав участь в АТО. Під час повномасштабного вторгнення був заступником командира батальйону, який боронив Чернігів. Звільнений з рядів ЗСУ за станом здоров’я. Він, як ніхто інший, розуміє, що таке адаптація поранених бійців, і яку важливу роль в цьому відіграє саме спорт. Про важливість адаптивного спорту для ветеранів бойових дій говоримо у «Великій розмові».
- Вітаю! Сьогодні ми говоримо про адаптивний спорт. Приміщення, в якому ми знаходимось, це не просто естетика якась, ми знаходимося в приміщенні колишньої жіночої консультації, яку передано на потреби ветеранського руху Чернігова. І спілкуємося ми з Володимиром Довбишем, позивний «Сімка», ветеран ЗСУ, і взагалі кадровий військовий з великим стажем. Я все вірно сказав?
- Так, все вірно повністю, дякую.
- Розкажи, що буде у цьому приміщенні колишньої «жіночої консультації на Пирогова»?
- З 1 вересня цього року міська рада передала нам в користування на 10 років цю колишню жіночу консультацію. Два роки вона стояла, нічого тут не було, але в місті і в Україні в цілому існує така потреба, як створення якогось реабілітаційного руху, який допоможе спільноті ветеранів швидко відновлюватись після війни. Нажаль, зараз теж під час війни ми маємо багато і поранених, і людей, які отримали контузії, як наслідки травматичні синдроми, посттравматичні синдроми. Відповідно, соціум, суспільство має готуватись до того, що ми маємо їх відновлювати. Місто пішло на зустріч. У нас є така в місті громадська організація, яка називається «Ветеранський простір «Серцевір», які піклуються про самих ветеранів, про військовослужбовців, про їх родини. Це і дружини, і матері, і діти. Бо насправді це історія також ще і про родини загиблих.
- Приміщення звичайно в занедбаному стані, є сліди прильотів, тощо. Але, що тут буде? Що ви плануєте відновити, як ви плануєте тут роботу побудувати?
- Ми тут плануємо декілька кімнат психологів, кімнати масажистів, арт-терапія, дитяча кімната. Якщо ветеран або дружина ветерана буде приходити зі своїми дітками поговорити з психологом, або аніматори, або працівники нашого ветеранського простору будуть брати цих діток на цей час. Або, якщо ветеран приходить з дитиною і хоче позайматися спортом… На перспективу хочу додати, що зараз ми знаходимося в такому приміщенні, перший поверх, не підвальний, це цокольне приміщення. Тут ми хочемо зробити саме спортивний зал. Поступово, покроково, я думаю за зиму ми певну частину приміщень зробимо, щоб десь в основі вже були якісь пару кімнат. Тому що ми вже самі хочемо кудись переїжджати, щоб до нас звикали люди, які потребують нашої підтримки.
СЛОВО ВІЙСЬКОВИМ ВЕТЕРАНАМ:
- Олександр Гавриленко, поліцейський: Служу в поліції, поранення отримав в 2015 році в селищі Чорнухине взимку під час мінометного обстрілу. Осколкове поранення спини та шиї, м’яких тканей від 120-ї міни. Нам пощастило.
- Владислав Шатіло, ветеран ЗСУ: Свій бойовий шлях я почав з повноліття, це серпень 2014 року. Спочатку це був добровольчий батальйон під МВС батальйон «Чернігів». Потім батальйон вивели з зони АТО, і ми з хлопцями, з ким там стоваришувались добре, перейшли до полку «АЗОВ». В березні 2019 року отримав поранення ноги, підрив на протипіхотній міні, після чого пішов у цивільне життя.
- Євген Смага, ветеран ЗСУ: Ми були на околиці Чернігова в Новоселівці з 3 по 14 березня минулого року. 14-го березня отримав поранення – 120-та міна, прильот в критий бліндаж. Ми сиділи там вп’ятьох, і вп’ятьох отримали поранення. Один побратим залишився без ноги, без нижньої кінцівки, двоє побратимів 200-ті, і один хлопчина молодий, нажаль, помер через пару місяців в лікарні.
- Григорій Маханьков (Афганець), ветеран ЗСУ: Проходив службу у 21 окремому стрілецькому батальйоні на посаді командира роти. Количівка, Лукашівка, Новоселівка, потім підрозділ проходив напрямок Бахмут. Після захисту Чернігівщини отримав неодноразові поранення, проходив реабілітацію.
- Розкажіть коротко свою історію. Ви військовий скільки років?
- В 94-му році після закінчення 11-го класу, як і всі діти на той час (кінець 80-х- початок 90-х), я виховувався на прикладі своїх батьків, діда мого, що вони захищали цю країну. Тоді, нажаль, у нас була Афганська війна, всі батька друзі і мамині друзі на той час поверталися з Афганістану, вони все розповідали, як зараз ми про АТО розповідаємо, а тоді в мене в кімнаті, в квартирі приходили, розповідали ці історії про Афганістан. Я як згадую, мене аж… Як там хлопці воювали, дуже такі страшні моменти були. Мені, малому хлопцю здавалося, що треба і самому бути готовим до таких складних жахливих ситуацій війни.
В 15 років в м. Житомир я пішов у військово-патріотичну школу, яка називалась «Юний десантник».
- Знаєте, як зараз жартують про людей, які кажуть, що «я не народжений для війни». То Ви себе з дитинства до цього готували?
- Я вам хочу сказати, в дитинстві, 80-ті роки, діти всі займалися спортом. Я не пам’ятаю таких діток, щоб не займалися нічим: або бокс, або боротьба, або карате, або стрільба. У мене, наприклад, було таке поєднання: в 13 років я пішов на вільну боротьбу, ні, не на вільну, а боротьба-самбо, боротьба-дзюдо, і в підвальному приміщення в нас ще була стендова стрільба. Там був пістолет і була гвинтівка. Коли я пішов в 16 років у військомат, і в мене спитали «Синку, куди хочеш піти служити?» Відповідь була одна – повітряно-десантні війська.
Вже після 11 класу в мене не було ніякого сумніву, що я піду в військовий інститут і буду військовим.
- Ваше військове життя було насиченим. І миротворцем були і багато де були, так?
- Після навчання у Військовому інституті я мав дуже гарний фізичний стан, бо інститут готував військових не просто в розумовому форматі, а ще й фізично. У нас навіть був такий жарт негласний, що у нас «кінно-спортивний інститут». Крім того, що ми вчимося, то ще й зранку до вечора бігаємо. Це був такий челендж, коли ти 5 років чи зима, чи літо, чи весна, чи осінь, чи дощик, чи сніг, ти бігаєш кожного дня.
- Вас потім доля закинула в Африку?
- Так я попав перший раз в Ліберію в кінці 2011 року, тропічний клімат, дуже жарко, сезон дощів був два місяці. Дуже сподобалася мені моя робота, вона була і небезпечною, бо ми постійно літали або над океаном, або над пустелями.
- Згадаєте якісь моменти, які Вам приємно, або навпаки моторошно згадувати про Африку?
- Моторошно згадувати їх важке життя. У нас немає в Україні таких забруднених смердючих брудних місць. Люди справляють природну потребу так: просто ідуть по вулиці, сів чи сіла.... Про Конго у мене трішечки такі більш приємні відчуття. Там гориста місцевість, поєднання з річками і поєднання з непрохідними джунглями. Єдиний засіб пересування – це вертоліт. Дивний край, дуже дивний. Там я бачив усіх тварин напевно. От що про Африку, то це Конго. Слонів ми бачили, крокодилів ми бачили, газелі, антилопи... Небезпека була в тому, що в цих джунглях знаходилися повстанці, і вони по нам стріляли.
- Вам треба книжки писати. Це буде не гірше ніж Хемінгуей, і про Африку, і про війну.
- Так, є що згадати.
- Наша головна тема сьогодні – це адаптивний спорт. Я хочу трохи перенестися в цю тему. Ще до того, як Ви брали участь в обороні Чернігова, Ви вже займалися питаннями адаптивного спорту для бійців АТО, для ветеранів. Як Ви до цього прийшли?
- В нашій ветеранській спільноті, нажаль, кожного дня ще до повномасштабки з’являлися ветерани з важкими травмами. Я в 19-му році коли звільнився, в мене була своя історія і захворювання: ще в 14-му році і в 17-му році під час оборони Маріуполя я мав травми ПТСР – це скажімо так, невидимі травми. В 19-му році я відновлювався після моїх травм, в мене було і по нервовому, і по психологічному напрямку захворювання, і я намагався якось собі допомогти. Я та людина, яка нібито з руками і з ногами, але я був агресивний, я був закритий в собі, я був не соціалізований. В мене з’явилося бажання задіяти себе в якійсь спільноті.
Влітку 20-го року я вирішив започаткувати проведення на офіційному рівні з командою спортивного заходу до дня вшанування загиблих героїв, який називається «Шаную воїнів, біжу за героїв України». Потім додалися до мене ще ініціативні люди. Якраз я закінчив цей захід, і мені з 95-ки подзвонили хлопці й сказали, що є така програма реабілітації «Ігри нескорених». У мене в голові тоді ще взагалі не було ніякого розуміння, що таке «Invictus Games», інші програми. Думаю, може це щось цікаве для військових, для ветеранів, можливо для їх відновлення, і так як я потребував на той час відновлення, я погодився. Я зараз про це згадую, в мене знов починається така хвиля внутрішнього відчуття, це було для мене відкриття, що ми маємо такий гарний продукт, як «Invictus Games», де хлопці і дівчата можуть навіть без кінцівок займатися спортом! Я думав, ну як ці хлопці без ніг, чи без рук будуть стріляти, бігати?
СЛОВО ВІЙСЬКОВИМ ВЕТЕРАНАМ:
Владислав Шатіло, ветеран ЗСУ: Ще як я знаходився на реабілітації, в мене одразу з’явилося бажання, я так дивився за цими подіями, змаганнями серед ветеранів, мені тоді вже було це цікаво, подобалося. І перші відбіркові змагання на Invictus я пропустив, тому що в мене ще не було протезу. Але, як тільки я отримав протез, я почав долучатися в цю сферу. Довбиш Сергій теж слідкував за цим всім і йому було не дуже приємно, що немає Чернігівської команди в ветеранському спорті. І він зібрав таку групу, ми тоді навіть не знайомі були, просто «ало, ало, приходь» і все. Там на місці роззнайомилися, і створилась перша команда близько 10 чоловік з Чернігівської області.
- Олександр Гавриленко, поліцейський: У 2018 році я зайняв І-ше місце на відбіркових і потрапив до збірної України «Ігор Нескорених». Поїхали ми тоді, в Австралії були змагання, зайняв перше місце я – жим лежачи.
- Владислав Шатіло, ветеран ЗСУ: Я і Сашко Гавриленко потрапили тоді до збірної України «Warrior Games», і пізніше ми поїхали у Сполучені Штати на міжнародні змагання у Флоріду, в м.Орландо, і там так само зайняли місця: Сашко – 2 золотих медалі, я – дві золотих і бронзову.
- Олександр Гавриленко, поліцейський: Дуже мене мотивувало, коли бачив, як люди бігають на двох протезах, є навіть 4 ампутації у людей, і вони бігають і марафони. Звісно короткі, але 4 ампутації у людини! І плавають при цьому. Дивлячись на це, я просто не маю права, маючи всі кінцівки, не займатись спортом. Коли такі люди займаються спортом, вони дуже мотивують.
- Я не пам’ятаю хто саме, можливо хтось з ветеранів, мені сказали про Олександра Гавриленка. Він з Чернігова, брав учать в Сіднеї, і взяв там перше місце по пауерліфтингу. І мені сказали, звернись до нього, він підкаже. У мене з’явився клубочок, тобто ниточка почалася розкручуватись.
З Олександром Гавриленком зустрілися, проговорили в кінці 20-го з приводу «Ігор Нескорених», і я запропонував до мене долучитися, до моєї такої ініціативи щодо створення команди нашої Чернігівської для участі в спортивних змаганнях «Ігор Нескорених».
Справа в тому, що в Україні до початку 22-го року не існував термін «спорт ветеранів». Ми про все це говорили, спорт ветеранів, адаптивний спорт, спорт ветеранів війни, але в юридичній площині цього терміну не існувало. Коли я приходив в Управління молоді та спорту, мені кажуть – це ветеранська двіжуха. Коли я звертаюсь до Міністерства ветеранів, мені кажуть – це спорт. І на засіданні Верховної Ради України 14 лютого 2022 року були внесені зміни в законі про фізичну культуру і спорт, а саме створення окремого такого абзацу – поняття спорт ветеранів війни.
- Тобто ви почали 14 лютого 2022 року? Тиждень до війни ви проіснували нормально.
- І за цей тиждень ми встигли створити Федерацію спорту ветеранів війни. Українську. Це було десь 21-22 лютого 2022 року, вже створилася Федерація спорту ветеранів війни, Всеукраїнська Федерація. Я очолив Чернігівську область, і на сьогоднішній день з лютого місяця 2022 року в новоствореній на той час Громадській організації «Федерації спорту ветеранів війни» я є головою по нашій Чернігівській області. Але 24 лютого я пішов добровольцем в стрілецький батальйон, і став на захист нашої країни в черговий раз.
- Тепер у Вас є можливість займатися саме адаптивним спортом. Вже є розуміння в суспільстві, що це важлива історія?
- Нажаль повномасштабна війна зіграла для нас дуже погану роль, тому що коли за 8 років війни, я Вам приклад скажу по загиблим, ми мали 189 загиблих героїв, це бойових втрат. За 8 років Чернігівщина втратила 189 хлопців. То за 1,5 роки повномасштабки ми маємо 2200 офіційно зареєстрованих родин загиблих.
- Це тільки офіційно зареєстрованих. Відповідно збільшується кількість людей, які мають важкі поранення?
- Нажаль так, і ми напевно сьогодні не дізнаємося офіційну кількість травмованих, ампутованих хлопців, поранених, це напевно трошки згодом, з часом ми будемо знати. Але, якщо ми беремо пропорцію за 8 років 189 загиблих і за півтора роки 2200 загиблих, то поранених… важно порахувати. Я чув таке, що по реабілітаційним центрам, де звертаються хлопці з ампутаціями для протезування, якщо до повномасштабки вони мали кількість приблизно 300, то зараз декілька тисяч за ці півтора року. Ми маємо зараз 2-3 тисячі людей з ампутаціями.
СЛОВО ВІЙСЬКОВИМ ВЕТЕРАНАМ:
- Владислав Шатіло, ветеран ЗСУ:Перший день, коли ти прийшов після першого хірургічного втручання до тями, трошки невеселий, розумієш, що там відбулось, такі думки не самі приємні скажемо так, але потім, вже на наступний день я якось поставив для себе таку позицію. Я навіть чесно не знаю, що мене мотивувало, як я до цього висновку прийшов , але думки були про те, що плакати, жаліти себе, або просто засмученим лежати мені ніякої підтримки, ні плюсу ніякого по життю не дасть. Тому вирішив просто змиритися з тим фактом, що відбувся, що я тепер такий, і що треба максимально продовжувати жити повноцінним життям.
- Євген Смага, ветеран ЗСУ: Мету ми маємо яку: показати, що адаптивний спорт – це потрібно в житті, побратимам показати і посестрам, які мали важкі поранення, що на цьому життя не закінчується, треба працювати над собою і постійно вдосконалюватися. Адаптивний спорт – це один із варіантів адаптуватися ветерану після таких поранень.
- Олександр Гавриленко, поліцейський: Я завжди намагаюсь агітувати приймати участь в цих змаганнях ветеранських «Ігри Нескорених», «Ігри Воїнів». Нажаль деякі люди, ветерани думають, що, якщо він не спортсмен, то йому там робити нічого на цих змаганнях, але ці змагання все ж таки не про спорт, а про реабілітацію, як тут прийнято казати.
- Григорій Маханьков (Афганець), ветеран ЗСУ: Спорт – це насправді велика допомога в реабілітації після поранень, тому що відволікаєшся від усіх думок. І головне, це реабілітація не тільки для самого ветерана, а й для його сім’ї. Приходячи на ці змагання сім’ями, діти дивляться на своїх батьків, на свого тата, як він виборює цю перемогу.
- Владислав Шатіло, ветеран ЗСУ:У нас зараз кількість поранених вже дуже велика, порівняно з АТО, ООС, а скільки їх ще буде? Ми розуміємо, що буде ще багато.
- Ті, хто знають, ті, хто спробував, хто почав вже займатися спортом, він розуміє наскільки це важливо, наскільки це швидко реабілітує після травм, допомагає соціалізуватися. На сьогоднішній день є певна кількість людей, і вона дуже велика, які соромляться себе прийняти в тому форматі, в якому вони зараз.
- Давайте якраз поговоримо про успішний приклад, про тих хлопців, які прийняли себе такими, як є, і вони зараз такими красенями, їх там друкують, показують на плакатах зі штангами, і вони беруть участь у змаганнях. Які зараз є майданчики окрім «Invictus Games» для спортсменів?
- Я зараз Вам назву ті проекти, які існують у нас в Україні і в світі, в яких беруть участь наші українські ветерани і діючі військові. «Ігри Нескорених». Наша Україна бере участь в цих змаганнях з 2017 року кожні два роки. Далі, якраз мені пощастило, що в 2021 році, коли я в 2020 почав, а в 2021 році в Україні перший раз відбулися національні відбіркові змагання «Ігри Воїнів». Це американський проект, він з 2010 року для ветеранів США, а також до коаліції НАТО. І третя ініціатива, в якій я теж встиг в 2021 році взяти участь, це «Ігри Героїв».
- Отже, «Ігри Нескорених», «Ігри Воїнів», «Ігри Героїв». А ще ж наша команда, а точніше наші чернігівці в складі збірної України, брали участь в «Арнольд Класік».
- В цьому році Федерація стронгмену України проводила цілу низку змагань, ігри «Сильні України» в різних обласних центрах. Наші хлопці їздили, і я в тому числі, в різні ці міста, брали участь в різних змаганнях. В основному це були пауерліфтинг, веслування та ейрбайк.
Люди, які отримали важкі поранення, зараз є прикладом для людей. Ті люди, у яких все добре, які не скиглять, ось у мене там чогось нема, або часу, або грошей, або там ще щось. Ми бачимо живий приклад, коли люди служать в силових структурах, в Поліції, ДСНС, прикордонниках, ЗСУ, Нацгвардія – це наші хлопці, мої побратими.
- Це ті, що не мають кінцівок?
- Так. Ті, що не мають кінцівок, які мають важкі поранення, осколкові поранення з порушенням, скажемо так, їхніх активностей.
- Тобто можна сказати, що на прикладі таких людей можна побачити, що життя не тільки не зупиняється, воно змінюється і переходить на якісний рівень.
- Воно змінюється, воно адаптується. Я Вам хочу сказати, що ці хлопці, які раніше жили звичайним життям, пішли в армію, під час захисту Батьківщини нажаль втратили якусь частину свого здоров’я, у них зараз життя набагато яскравіше. Воно якось звучить трошечки не зовсім…
- Яскравіше, бо вони зараз їздять по світу, стають прикладом для всіх…
- Я просто дивлюся на своїх побратимів, я згадую, коли вони приходили після поранення до участі в спортивних змаганнях і зараз, то зовсім інші люди. Це люди, які зараз стоять впевнено на своїх двох ногах, навіть, якщо це одна нога з протезом.
- Наголошуємо ще раз на тому, що адаптивний спорт – це дуже важлива в наших реаліях справа!
- Це дуже корисно для відновлення.
- Ви можете зараз звернутися до всіх, хто можливо нас дивиться, або самі мають такі проблеми, або мають друзів чи родичів. Можете звернутися і запросити до своєї організації.
- Саме з цього приводу я попросив допомогти поширити таку інформацію, що на сьогоднішній день в цілому в Україні існує таке розуміння, як спорт ветеранів війни. В іншому тлумаченні – це адаптивний спорт. Якщо ми зараз беремо в цілому спорт, то це спорт звичайних людей. Якщо ми беремо паралімпійський спорт – це люди, які були спортсменами, втратили якусь функцію фізичну, і зараз продовжують бути спортсменами.
То адаптивний спорт – це в цивільному житті звичайна людина, пересічний громадянин, який потрапив на війну, там в нього нажаль трапилась неприємна подія, він втратив частину здоров’я, і під час психологічної реабілітації він почав займатися спортом. Спорт – це складова психічної реабілітації, вона допомагає швидко відновлюватися. Людина під час занять спортом отримує ціле коло однодумців, які його підтримують, це теж соціалізація.
Сьогодні я хочу звернутися до всіх цивільних, військових, ветеранів. Якщо ви знаєте хлопців, які отримали важкі поранення, якщо ви знаєте, що вони закрилися вдома, візьміть їх за руку, запросіть на зустріч з такими самими хлопцями, з такими самими побратимами, які сьогодні вже переступили цей крок, коли вони були закриті самі в собі, і почали перенароджуватись, почали сприймати себе такими, якими вони є. А також займатися спортом і показувати всім людям, що людина, яка отримала певні поранення, вона може бути сильною, незламною, і бути навіть прикладом для тих, хто на сьогоднішній день повністю здорова людина. Тому, будь-ласка, поширюйте цю інформацію, звертайтесь або до мене, або до хлопців, які займаються спортом з адаптивних видів спорту!
- А тут, де ми знаходимося на Пирогова, 1, в приміщенні колишньої жіночої консультації згодом буде великий потужний центр для реабілітації військових!
- Так, на сьогоднішній день ми знаходимося в цьому приміщенні. Зараз, якщо ми подивимось, тут до реабілітації дуже далеко. Але я Вам хочу сказати, що є багато небайдужих людей, які цікавляться майбутнім наших ветеранів, і я, як людина, яка розуміє, що адаптивний спорт – це одна з ключових, важливих складових психологічної реабілітації, – ми всі в цьому приміщенні будемо допомагати нашим ветеранам навчатися приймати себе такими, як вони є. Тут можна буде займатися з нами спортом, вивчати техніки певні, як людина може займатися спортом без ноги, як людина може займатися без руки. Це все буде через спорт і з ветеранами, які вже мають досвід, які вже на світовому рівні отримали певні заслуги. На цьому місці наступний рік, бо нажаль цей вже майже підходить до кінця… До речі, хочу подякувати мережі фітнес-клубів «Х-line», вони вже в цей майбутній спортзал дарують нам обладнання вартістю десь приблизно на 1 млн гривень!
- Завдяки небайдужим людям, ви робите велику роботу. Дякую Вам за цю роботу і за цю велику розмову!
- Дякую!
* * *
