Відома російська пропагандистка Маргарита Симоньян у своїй програмі «ЧТД» нещодавно звернулась до українців із серією риторичних запитань. «Навіщо вам ці східні території? Навіщо вам ці люди, яких ви ніколи не вважали своїми? Навіщо вам це – чуже? Не вами побудоване, не вами розпочате…»
Ці питання – як квінтесенція пропаганди, яка сторіччями насаджувалася Російською імперією, Радянським Союзом, а тепер – Російською Федерацією. Спочатку в українців вкрали історію, замінили її підробкою, а потім кажуть: те, що ви маєте – не ваше, тож поверніть.
З огляду на це, сьогодні вже ні у кого не викликає сумнівів необхідність повертати не тільки тимчасово окуповані території, а і вкрадену культурно-історичну спадщину.
«Дискусії щодо козацької історії сходу України, звісно, ще ведуться. Але виникають вони тому, що на противагу історичним аргументам, історичним концепціям, в інформаційному просторі перебувають суто ідеологічні конструкти, які намагаються закреслити козацьку сторінку в історії Маріуполя, а беручи ширше – і всієї південної та східної України й подати історію цього краю винятково як таку, що почалася після знищення Російською імперією Вольностей Війська Запорозького.
Для того, щоб обґрунтувати ексклюзивність російського сліду на цих теренах, намагаються замовчати та спаплюжити козацьку частину історії», – каже доктор історичних наук Віктор Брехуненко, який багато років присвятив дослідженню історії півдня та сходу України козацького періоду.
Фото - "Голос України"
В цьому контексті Маріуполь був «обкрадений» декілька разів. У нього забрали, як мінімум, пів століття його історії. Вкрали козацьку спадщину. Приховали зв’язок зі світовим бізнесом, який у 19 сторіччі прийшов на його терени, щоб серед степів створювати сучасну промисловість.
У підсумку ми отримали кострубату псевдо історію міста, яке нібито з’явилося виключно завдяки зусиллям російської імператриці Катерини II. Розвивалося лише завдяки примусово депортованим народам Криму. Із промисловим потенціалом, створеним виключно завдяки кривавому диктатору Сталіну.
Згідно з поширеною версією історії Маріуполя, у 1778 році поблизу Кальміуської слободи було утворене місто Павловськ (Павлоград), яке у 1779 році перейменували у Маріуполь.
Тобто взяла Катерина і вигадала місто.
Але ж міста не народжуються одразу містами. Міста – як діти, спочатку маленькі та нестабільні, як, наприклад, зимовники чи сторожові пости. Потім, якщо людям там комфортно та безпечно, а промисли дають можливість для заробітку, вони стають все більшими й більшими та перетворюються на селища, паланки й слободи. А далі – розростаються та стають справжніми містами.
Так народжувався Харків і Чернігів, Луцьк і Полтава, Маріуполь і Бахмут.
Наприклад, Полтава була заснована як форпост на Івановій горі. Чернігів починався як укріплене городище. Вінниця – як дерев’яна фортеця на Замковій горі. Датою заснування Харкова офіційно вважається рік, коли ватага козаків під проводом осадчого Каркача оселилася поблизу харківського укріплення. Бахмут був заснований як сторожовий козацький пункт. І лише дату заснування Маріуполя чомусь наполегливо відраховували від першої згадки у якості міста.
Чому ж виникає так багато суперечностей у визначенні дати заснування міст, спитаєте ви? Відповідь полягає в тому, що в цьому питанні завжди було занадто багато політики. Крім того, є певна невизначеність і у фаховому середовищі істориків, які мають різні погляди на те, як саме має визначатись дата заснування населеного пункту.
Перший – стала європейська традиція рахувати дату заснування міста від першої кам’яної споруди на території сучасного населеного пункту. Існування таких споруд може бути підтверджено в історичних документах або під час археологічних розкопок.
Наприклад, за цим принципом була встановлена дата заснування міста Суми. Вважається, що 1655 року на сумські терени прийшли переселенці із Київщини та побудували там кам’яні захисні споруди.
Другий найпоширеніший принцип встановлення дати заснування міста – перша письмова згадка. Саме так була визначена дата заснування Луцька – 1085 рік (перша згадка про Луцьк в Іпатіївському літописі). Але цей метод часто викликає дискусії, а чи достатньо для встановлення дати заснування міста лише згадки топонімічної назви, наприклад, як сторожевого поста, хутора, зимовника, або навіть просто місця стоянки. Крім того, цей метод недосконалий і з точки зору археологічної точності. Бо як вже зазначалося вище, міста не народжуються одразу як міста. І перш ніж дорости до згадуваного у документах міста, населеному пункту треба побути «малюком» – наприклад, селищем.
Той самий Луцьк, згідно з археологічними знахідками, є на 85 років старшим за офіційну версію свого народження.
Третій метод хоча і ненауковий, але досить розповсюджений. Він базується на легендах про міста, художніх творах тощо. Такі історії дуже привабливі для туристів, але абсолютно точно потребують і наукового підтвердження.
Наприклад, легенда про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та сестрою їхньою Либідь підтверджується ще й археологічними знахідками. Хоча деякі вчені вважають, що їх вік навіть старший за офіційну дату заснування української столиці.
Тобто, як ми бачимо, у справі встановлення дат заснування міст багато умовностей. Але є один принцип, який вважається обов’язковою складовою, яким би методом не користувались вчені – це сталість заселення місцевості. Тобто від дати, яку вважають датою заснування міста, до його сучасного стану на теренах населеного пункту мають постійно – безперервно – проживати люди.
Існує дуже багато версій, які називають дослідники історії Маріуполя. Така їхня численність пояснюється тим, що коли розпочинались пошуки історичної правди щодо Маріуполя (а це були 60-70 роки минулого сторіччя), у розпорядженні дослідників було дуже мало документальних джерел. Проте з роками все більше документів про той період ставали відомими. Відповідно, змінювалась і думка вчених щодо дати заснування Маріуполя.
Основним джерелом інформації для дослідників в останні роки став архів Коша Нової Запорозької Січі. У цього масиву документів складна доля.
Як зазначають в Інституті української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського, після ліквідації Нової Запорозької Січі (1775), її архів було конфісковано. Частину документів вивезли до Санкт-Петербурга, решту – до фортеці святої Єлизавети (пізніше Єлизаветград). Згодом цю другу частину комплексу матеріалів передали до Катеринослава (нині Дніпрок), а в 40-х роках XIX століття – до Одеси. Тут архів Коша вперше прокоментував і частково опублікував Аполлон Скальковський, а після його смерті й інші дослідники. 1931 року архів перемістили до Харкова, а під час Другої світової війни евакуювали до м. Златоуст Челябінської області Росії. З 1944 року з нього сформували фонд у Києві (365 справ, які охоплюють 1713-1776 роки).
Публікувати документи Кошу за радянських часів було заборонено. І тільки після відновлення незалежності документи побачили світ. Вчені отримали повний доступ до архіву. У результаті були оприлюднені нові дослідження, які відкривають завісу над питанням, коли саме було засновано Маріуполь.
Наведемо вам 4 версії, які найчастіше називають дослідники (у хронологічному порядку).
У січні 2023 року маріупольська міська влада звернулась до Науково-дослідного інституту українознавства з проханням підготувати експертний висновок щодо встановлення українського коріння Маріуполя та історичних витоків заснування міста.
Директор інституту Василь Чернець поділився з 0629 результатами роботи експертної групи. До її складу увійшли шестеро науковців-істориків та доктор філософських наук. Комісія дослідила великий перелік наукової літератури з цього питання. Зокрема вивчала і дослідження працівників Маріупольського краєзнавчого музею.
На думку експертної комісії, рахувати початок міста треба з перших козацьких зимівників, які перетворилися на стале козацьке поселення Домаха – 1500 рік.
«Джерела та документи, які були використані членами експертної комісії, дають можливість стверджувати, що місто Маріуполь засноване козаками на початку XVI століття як фортеця Кальміус (від річки Кальміус), яка убезпечувала їх від нападів кримських та ногайських татар. За свідченням історичних джерел, саме в цьому місці близько 1500 року виник козацький зимівник, який згодом трансформувався у козацьке містечко з назвою Домаха (або Адомаха). На нашу думку, цю дату можна вважати часом заснування міста Маріуполя, оскільки розвиток населеного пункту з цього часу вже не припинявся», – йдеться у звіті комісії.
В Інституті українознавства наголошують на безперервності лінії Домаха – Кальміус – Павловськ – Маріуполь.
Проте у деяких вчених є серйозні підстави не погоджуватися з цією версією.
По-перше, про існування містечка із назвою Домаха дуже багато згадок у різних роботах, проте жодного доказу його існування – документального або археологічного – в них немає.
До того ж, деякі вчені взагалі піддають сумніву, що стале козацьке поселення на березі Кальміуса у ті часи було можливим через те, що ці землі входили до складу Османської імперії.
Кандидат історичних наук Вадим Коробка зазначає, що запорожці фізично не могли утворити стале поселення в цей час, тому що ця територія контролювалася татарами, які нападали на козаків.
«Виведення зародка міста з XVI або ХVІІ століть як осередку запорозького козацтва має сильний присмак новітнього міфотворення. Не можна уявити козацький населений пункт на теренах, які знаходились під владою Кримського ханату, а врешті-решт Османської імперії, в морі-океані ісламської цивілізації та кочового світу», – наголошує вчений.
Одним з перших, хто назвав 1611 рік як дату заснування Маріуполя, був науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею Дмитро Грушевський. У своїй роботі «Жданов» він вказує на 1611 рік як на першу згадку козацького поселення на місці сучасного Маріуполя – Кальміуської паланки, яке з часом виросло у велике місто із грецькою назвою Маріуполь.
Грушевський посилався на архівний документ Центрального державного історичного архіву України (фонд 229, опис: 1 одиниця зберігання 152. лист 2). Однак згодом ця сторінка з архіву загадковим чином зникла, а сам нарис «Жданов» 1971 року видання несподівано «зник» у бібліотеках.
Відомий краєзнавець та дослідник історії України-Русі Анатолій Герасимчук так описує ситуацію зі зникненням архівного документа: «Я маю під рукою лист історика Петра Лавріва, автора «Історії південно-східної України». Ось що він пише: «У 1995 році я їздив до того архіву, але ні в аркуші 2, ні в наступних листах зазначеної справи жодної згадки про Кальміуську паланку не знайшов... Я б погодився з таким висновком, якби на аркуші 2 справи 152 під цифрою 2 не було перекреслено 27. Всього у справі 152 виправлено нумерацію на 15 листах. Я зробив висновок, що Д. Грушевський посилався на лист 2 правильно, але після нього цей і наступні, а також перший лист справи щезли».
Але Вадим Коробка стверджує, що виправлення нумерації – звичайна практика для архівів, тому це ще не означає, що обов’язково якийсь документ був викрадений.
Так чи інакше, наразі не існує документального підтвердження існування сталого поселення Кальміуська паланка у 1611 році.
Кандидат історичних наук Володимир Полторак дослідив проблему існування південно-східних паланок Війська Запорозького 1734-1746 pp.
В його роботі згадується перший полковник Кальміуської паланки – Василь Кищенський, який керував паланкою у 1743 році. Тому, за цією версією, саме цю дату можна вважати датою заснування Маріуполя (адже якщо існував кальміуський полковник, то існувала і паланка, тобто поселення).
Проте вчений зазначає, що той самий полковник Кищенський в архівних документах Кошу одночасно згадується і як Міуський полковник.
«Це дає нам можливість стверджувати, що на південно-східних територіях Війська Запорозького з 1740-х рр. XVIII ст. існувала одна південно-східна паланка, яка в документах в різні часи, а іноді й одночасно, називалась Міуською, Єланчицькою та Кальміуською.
Населення паланки займалося сезонним промислом. Її територія в період 1742-1746 рр. сягала на сході Міусу, на півдні Чубурської та Єйської кіс. Починаючи з квітня 1746 р., південно-східна паланка Війська Запорозького була обмежена Кальміусом, в гирлі якого розмістився паланковий центр. За паланкою закріпилась назва "Кальміуська"», – зазначив Володимир Полторак.
Саме така більш чітка визначеність щодо поселення у гирлі Кальміусу змушує іншого історика, Вадима Коробку, все ж таки зазначати як дату заснування Маріуполя саме 1746-й рік, коли південно-східна паланка Війська Запорозького отримала більш чіткі кордони у гирлі Кальміусу.
У XVII-ХVІІІ ст., за відсутності воєн між Османською імперією та Московською державою, на узбережжя Азовського моря рушали ватаги запорожців-рибаків для відповідного промислу. Але вони, на думку Вадима Коробки, були розпорошені узбережжям і стабільного поселення не створили.
Про стале поселення, з дерев’яними та кам’яними спорудами, промисловими об’єктами, церквою можна говорити лише після 1746 року.
«Спираючись на чималу джерельну базу, зараз можна тезово описати українське козацьке селище, яке підготувало ґрунт для розвитку Маріуполя в наступні часи. Населений пункт запорожців – Кальміуська паланка або Кальміус – був одним із кількох окружних адміністративно-військових центрів Вольностей Війська Запорозького Низового часів Нової Січі (1734-1775 рр.). Тут був осередок заселення й господарського освоєння Надазов’я (переважно риболовецький промисел), велась торгівля. Стабільну Кальміуську паланку було засновано 1746 р. До нашого часу зберігся документ (донесення київського генерал-губернатора в Сенат), в якому повідомлялося, що запорозькі козаки внаслідок каральної операції, організованої старшиною донського козацтва, опинилися на р. Кальміус і "ныне стоят поланкою тамо "», – пише Вадим Коробка у своєму дослідженні.
Він підкреслює, що саме після 1746 року присутність козаків на території сучасного Маріуполя не припинялась навіть після набігів татарської орди. За відомостями історика А. Скальковського, у ході кампанії 1769 р. татарська орда винищила загін кальміуського полковника та скоїла жахливі спустошення у відомствах Самарської, Орільської та Протовчанської паланок. Цей сумний факт певним чином затьмарював у цілому успішну участь запорожців у війні. У викладі маріупольських офіційно визнаних краєзнавців реальна подія, розказана А. Скальковським, набула легендарного вигляду: начебто татари зруйнували сторожове укріплення Кальміус, а увесь загін запорозьких козаків на чолі з полковником загинув у нерівній боротьбі з ворогом.
Але це не так. «Запорізькі козаки залишилися на Кальміусі. Після руйнування Січі, Російська імперія забажала створити на місті козацьких паланок свої повіти і готувала документи для створення Кальміуського повіту. Ось в цей час імперські адміністратори здійснили перепис населення, загалом, та колишніх запорожців, зокрема. Ці переписи доводять, що селище Кальміус не припинило свого існування. За відомістю, підписаною ймовірно 1775 р. генерал-поручиком П. Текелієм, у Кальміусі на той час мешкали один козацький старшина, 311 козаків та 23 робітника», – зазначає історик.
Поселення продовжило існувати. А це вказує на безперервність Кальміусу – Павлограда (Павловська) – Маріуполя.
Ось такі основні версії заснування Маріуполя розглядаються нині. Вони ґрунтуються на тих документах, які відомі та вивчені станом на зараз. Можливо, у майбутньому будуть виявлені нові документи, і тоді з’являться нові факти та версії. А поки що реальна історія Маріуполя має такі версії.
“На жаль, впродовж 30 років незалежності України в школах Маріуполя вивчали російську версію історії і вшановували російську імператрицю як засновницю міста. То так виходить, що Росія й прийшла по своє? Але це не так! - каже краєзнавець, дослідник та журналіст Анатолій Герасимчук. - Якщо ми не повернемо українським містам справжню історію (і мова тут не тільки про Маріуполь, а і про інші міста на сході та півдні України), то завжди будуть бажаючі написати тим містам свою історію. Щоби потім пред’явити на них свої права.
Саме тому історія є такою важливою. Бо відмовляючись від свого минулого, ми можемо втратити своє майбутнє”.
Більше матеріалів про вкрадену історію Маріуполя читайте за посиланням
