Нарис. Жіночий портрет
На Луцькому залізничному вокзалі було людно. Але Марія нікуди не їхала. Вона вийшла на перон, чекала потяга з Києва. Ним їхав її наречений Сергій, курсант, майбутній військовий. Сама теж вчилась у Львівському політехнічному за спеціальністю проектант-інженер автомобільних доріг. Правда, філія його знаходилась в її рідному місті, де вже набираючись досвіду працювала в проектному бюро.
Ось і потяг. Серед пасажирів, що вийшли з вагону, побачила і знайоме обличчя, і добрі очі.
Короткі зустрічі швидко збігали і Марія розуміла, що доведеться їй набратись терпіння, чекаючи тепер уже чоловіка із полігонів, навчань, бути готовою до зміни дислокації військової частини, де проходитиме службу Сергій.
А доля підкинула свій варіант. Афганістан, куди потрапив чоловік по закінченню військового училища.
Хіба можна словами описати її біль, тривогу і недоспані ночі. І несподівана звістка про поранення. Потім був госпіталь, лікування і направлення у військкомат міста Коростеня Житомирської області.
Так, 40 років тому молоде подружжя Очерклевичів опинилось у древлянській столиці, отримали квартиру і стали потроху звикати до поліської землі, обживатись, народжувати дітей.
Зранку чоловік ішов на службу, а Марія задумувалась над тим, що і їй час шукати роботу, та і донька Юля вже підросла. Коли ж запропонували вакантну посаду секретаря в школі №2, не відмовилась.
І з 29-го вересня 1988-го року Марія Леонідівна Очерклевич бездоганно заповнювала особові справи учнів і вчителів, видавала різні довідки, друкувала накази, переписувала по мікрорайону військового містечка майбутніх першокласників.
– Ця робота не була для мене обтяжливою, – говорить жінка. – 35 років на одному робочому місці збігло, як один день, але я вже підготувала собі заміну, – продовжує. – Все-таки вік, та й сина і доньку бачитиму частіше, скучила за онучатами.
– А що ви готуєте для своїх рідних, коли приїжджають в гості? – запитую.
– Печу тортики. Для Юлі – «Медовик», для Сашка – «Наполеон».
– У вільний час багато читаю, люблю історичні твори, детективи. В 2020-му році мене, як не дивно, знайшла урядова нагорода від Спілки ветеранів-афганців України – медаль «За вірність і терпіння», яку мені вручили як дружині військового.
– Я вважаю, що сьогодні такою медаллю варто нагороджувати всіх жінок України, чиї кохані, чоловіки знаходяться в лавах ЗСУ.
– Неймовірно хочеться спокою, затишку, теплих сімейних вечорів, коли всі вдома, – каже.
Любить Марія Леонідівна разом з чоловіком гуляти частиною того парку, який в народі називають «Дубина». Дивитись на хвилі річки, а зараз на перші осінні кораблики з верб, що пливуть за водою, милуватись неповторним краєвидом і думати про те, що ніхто його не порушив.
Соломія ДУМСЬКА
КоростеньМЕДІА
