Виявляється, не всі вийшли з «Азовсталі» та здалися у полон в травні 2022 року. Військовий Олександр Іванцов із позивним «Схід» сховався серед руїн підприємства, тиждень переховувався там, потім дістався окупованого Маріуполя, а далі пройшов пішки 200 км по захопленій ворогом території і таки прорвався до своїх.
Цю неймовірну історію «Схід» розповів виданню «Пресінг».
Олександр Іванцов народився в Луганську. Вступив до лав «Азову» у 2015 року. Потім звільнився.
Коли розпочалось повномасштабне російське вторгнення, він повернувся до лав Збройних Сил. І не просто повернуся. Він добровільно сів у один із тих гвинтокрилів, які проривалися в блокадний Маріуполь, щоб доставити підрозділу оборони міста зброю, ліки. «Схід» прилетів і залишився разом з побратимами захищати місто.
Командиром цього вертолітного десанту був легендарний маріуполець Олег Катрич з позивним Кельт. Він загинув наступного дня після прильоту, намагаючись підірвати ворожий танк.
Цей вертолітний десант був розкиданий по різних ділянках фронту в Маріуполі. «Схід» тримав оборону біля університету.
Коли там сталася пожежа, треба було залишати це місце. Навколо все вже було захоплене росіянами. Підрозділ, який захищав ці позиції разом з азовцем, охопили панічні настрої. «Схід» пропонував йти на прорив до своїх на «Азовсталі», але командир панікував і пропонував здатися у полон.
Лише одна людина – строковик із військової частини Нацгвардії №3057, яка розташована у Маріуполі – погодилась разом з Іванцовим прориватися. Вони йшли вночі, вдень ховалися. План був просто тихо, без зайвого шуму йти містом, не стріляти. Головне – з’єднатися з основними частинами захисту міста. Але робити це було вкрай складно, бу місто були усіяне битим склом, камінням, все хрустить, шумить.
«І нас почув ворог, - розповідає «Схід». – Хтось спитав: «Стой, кто идет?». Я відповів, що свої. Голос відповів: «Стойте на месте, сейчас проверим». І я сказав свому напарнику: як тільки підійдуть - відкривай вогонь. Але той не встиг – я вистрелив першим. Після цього нас почали шукати…»
Найближча відстань, на яку підходили вороги, коли Іванцов та його юний напарник ховались, - 1,5 метри. Вони готові були знову відкрити вогонь, але ворог так і не побачив двох українських хлопців у метрі від себе.
Хлопці рухались без їжі і води. Втрачали сили, коли їх зустріли дві місцеві жінки. Маріупольчанки поставилися до українських військових як до своїх дітей, нагодували, дали води, попри це, що від окупантів за допомогу українським військовим їм загрожували великі неприємності.
Спочатку хлопці дісталися консервного заводу, але там наші вже залишили позиції. Проте вони там знайшли банку консерви, цукор і змогли поїсти. Знайшли спосіб переправитися через річку і потрапити на горострів. Там була сіра зона, через яку вони вже пройшли і дістался основних сил оборони Маріуполя.
Коли Президент України надав наказ зберегти життя бійцям гарнізону Маріуполь, Олександр Іванцов підійшов до командиру взводу і попросив не вносити його в списки полонених. Сказав, що буде пробувати вийти сам. Комвзводу потиснув йому руку і побажав удачі.
«Схід» знайшов каналізаційний люк, там, десь посередині, був невеликий тонельчик, метра за три, у бік. Там він і заховався, коли росіяни почали обшукувати захоплену територію «Азовсталі».
Тиждень він провів у тому укритті, потім переодягнувся у цивільний одяг, викинув зброю і вночі рушив із «Азовсталі» до міста. Звідти – 200 км пішки, ноги – в кров, але таки прорвався до своїх.
