Сніжану та Володимира Керничних добре знають у Слов'янську. Ця пара вже протягом багатьох років представляє не лише наше місто, область, але і всю Україну на змаганнях зі спортивних танців на візках. Ми поспілкувалися зі Сніжаною та дізналися, як склалося їхнє життя під час повномасштабного вторгнення.
Перед великою війною сім’я Керничних мала безліч планів: змагання, поїздки, зустрічі, мали плани щодо ремонту будинку. Вони дуже чекали весну, щоб розпочати і до кінця не вірили, що велика війна може дійсно розпочатися.
“У лютому по телебаченню казали, що наші союзники попереджали про напад, але йшлося щось про 16 число, і коли воно минуло, ми якось заспокоїлися...
Але зранку, в день початку війни, мені зателефонував знайомий та почав питатися, як ми, чи все у нас добре. Я так і не зрозуміла до чого був той дзвінок, поки не залізла в телефон до новин і не побачила що прийшла війна. Ми не чули вибухів, нічого, тому і не знали, що трапилося…”, - згадує Сніжана.
Протягом місяця Сніжана, чомусь, прощалася з будинком. Це було їх особливе місце. Там вони все облаштували під себе, кожен куточок оформлений з великою любов’ю. Залишати все це було дуже боляче.
“Цілими днями ми дивилися, читали та слухали новини, а ввечері слухали звуки вибухів,... вони були такі потужні, що трясло весь дім… Одного разу ми були на дворі, і в ста метрах від нас збили ракету. Знаєте, з початку ми не встигли навіть злякатися, але потім почало трусити... Десь наприкінці березня ми вирішили поїхати…”.
Сім’я зібралася швидко, взяли пару сумок та маленького песика - Ксюшу. З ними також поїхали сестра Сніжани і її син. Їхали своєю автівкою, Володимир був за кермом. Близько два дні вони добиралися до Тернополя, де живуть батьки Володимира. Там вони побули два дні і вирішили їхати до Хуста, що в Закарпатті. Там також мешкали родичі. Самі б жити Володимир зі Сніжаною не могли, бо будинок зі сходами, їм це було незручно. З часом до них приїхали і родичі Сніжани. У тому будинку під Хустом усі вісім людей жили під одним дахом будинку.
“Зустріли нас добре, ми жили в селі, від Хуста 12 км. Там домовилися з клубом, ходили на тренування. Танцювальні візки нам привіз брат, і ми продовжували тренування. До нас приїжджав наш тренер з другим моїм партнером, тоді ми тренувалися у сільській школі, в спортзалі. Наша тренер також виїхала з сім'єю в Івано-Франківську область”, - згадує Сніжана.
У 2022 році спортсмени їздили на змагання двічі - у Варшаву та Прагу. Їхати довелося автівкою, бо літаки з України не літають. У 2023 навесні Керничні також поїхали на змагання в Нідерланди. До Варшави добиралися автівкою, а звідти вже пересіли на літак.
“Дуже важка подорож... але ми займаємося улюбленою справою, і це того варте”, - впевнена спортсменка.
Звичайно, сім’я дуже сильно хотіла додому, але в мікрорайоні, де вони живуть, півроку не було світла. Трансформатор був пошкоджений і місто чекало на новий. Також, поки був окупований Ізюм, у місті не було газу. Після звільнення його підключили, а ось світла так і не дочекались.
“Світло зробили тільки в лютому цього року. І ми вже хотіли їхати, але прийшов виклик на змагання, і ми вирішили залишитися до змагань, тому що звідти було ближче їхати до Польщі. А потім вже зібралися, і нарешті повернулися в червні додому”, - розказує Сніжана.
Перше, що вразило у місті - зруйновані будівлі. Жахливо було сприймати цю реальність. До того ж, людей у місті ще було не дуже багато. Але слов’янці поступово повертались.
“Зараз місто живе.. коли зайшли до хати, це було неймовірно, я досі не можу нарадуватись, дуже щасливі, що вдома. Дякувати богу, у всіх нас будинки в порядку, цілі”, - ділиться жінка.
Зараз спортсмени продовжують тренування, їхня тренер також повернулася до міста. Вони готуються до чемпіонату світу.
“Віримо в наше ЗСУ, віримо що вже нікуди не треба буде виїжджати. Так, іноді буває шумно, але ми дуже щасливі, що вдома. Як би не було добре в гостях, але вдома - ліпше”.
