За своє крайнє відрядження у зону бойових дій, я зустріла нащадків: запорізьких козаків, махновців, бандерівців, нащадка Олекси Довбуша. Всі вони пам’ятають, якого вони роду і зараз зі зброєю в руках продовжують справу своїх предків — б‘ють ворога і боряться за існування України.
Колись нашу історичну добу будуть вивчати точно так само, як ми зараз вивчаємо добу Козаччини чи Українську революцію 1917-1921 років. Лиш буде більше візуального матеріалу. Ми беремо участь у без перебільшення історичних подіях, а ця війна стане ключовою подією наших життів.
Найбільша моя мрія — це не перемога у даній битві, я хочу, щоб за мого життя ми змогли нарешті поставити крапку у нашій споконвічній боротьбі з сусідом. Я хочу, щоб все закінчилося, звідки почалося: росія розділена на клаптикові народи-державності: меря, чудь, весь, і інший зброд.
Завданням же моїх нащадків буде не допустити більше їхнього об‘єднання в одну імперію, не дозволити їм знову набрати силу, а для цього мої діти й онуки повинні стати дуже сильними, і ми маємо закласти для цього підвалини.
Чим більше я вивчаю історію — тим більше жахаюся, наскільки вона циклічна. Ми з віку в вік боремося з мoсkoвитaми, і інколи здається, що ця боротьба на віки вічні. Але ж наш ворог не завжди існував. Ми самі його колись породили своєю недалекоглядністю. Тож закономірно, що як тільки ми станемо сильними та мудрими, то зможемо поставити крапку у декількасотлітній боротьбі.
Із покоління в покоління у нас випадає можливість покінчити з московським звіром, проявити себе, стати кращими. Але ми рівно стільки ж століть ніяк не можемо перемогти ворога внутрішнього*, який сидить у кожному з нас більшою чи меншою мірою. Без цього неможливо знищити ворога зовнішнього. Мабуть, саме через це Бог і дав нам зовнішню загрозу існуванню — щоб ми вбили в собі внутрішнього змія, тоді легко переможемо й зовнішнього. Mockaлi — це ніби поштовх до змін, до усвідомленості, який ми вже кількасот літ провалюємо і через це кропимо землю свою своєю ж кров‘ю.
*тут мається на увазі не стільки сучасна корупція чи малороство, скільки коріння цього всього — нездатність українців до гри в довгу, не бажання брати на себе відповідальність і наявність єднання тільки перед обличчям смерті. Ми легко влаштовуємо революції, але потім розходимося по домівках і не беремо на себе відповідальність творити довговічні інституції, укріплювати державність, бо це нудна марудна робота. Але ми маємо її зробити, інакше за нас її робитимуть мockoвcьki агенти, корупціонери та некомпетентні куми кумів.
«Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе» (с) Андрей Шептицький
З Днем Незалежності, вільний народе вільної держави!
Марина Молошна
