А роки, як розсідлані коні, летять, летять, летять…
Ганна Дем’янівна Бондар дивиться у вікно. Балкон засклений. З висоти п’ятого поверху будинку, що стоїть на одній із вулиць міста Коростеня, бачить людей, машини, літнє небо у хмарах, що линуть за обрій. Так відпочивають очі. Раніше багато читала, бо працювала в сільській маленькій бібліотеці, а прочитану книгу рекомендувала своїм односельцям, які приходили до неї і погомоніти, і щось взяти почитати для душі.
Двадцять чотири роки серед книг збігли, як один день, у Вороневому. А потім ще п’ять років працювала вже у Коростені в районній бібліотеці у відділі комплектації, хоча за фахом Ганна Дем’янівна була агрономом. Так склалось життя.
Пам’ятає себе малим дівчатком восьмирічним і страшні слова 22-го червня 1941 року – війна. А в 1943-му її брата забрали на фронт.
Коли Немирівку звільнили – пішла до школи. Вчилась добре і хотіла стати лікарем, але її умовили іти в сільськогосподарський технікум в Житомирі. І після 7-ми класів Ганнуся вже була студенткою агрономічного відділу.
По закінченні навчання за направленням поїхала, як молодий спеціаліст, в Андрушівський район, але там вистачало своїх агрономів і вона повернулась додому. А дома направили в Михайлівку.
Незабаром вийшла заміж, народились діти.
Чоловік вступив в інститут легкої промисловості в Києві, влаштувався на роботу і сім’я переїхала у Вишгород, де їм дали будиночок.
І все було добре, але сталась біда – захворів годувальник великої родини і довелось повертатись у Вороневе, де народився ще один син, а невдовзі помер чоловік.
Важко було молодій жінці з трьома дітками, треба ж було дбати про малечу.
– Так я опинилась в бібліотеці, – говорить моя співбесідниця, – що стало новим робочим місцем надовго. Діти росли, а я укладала альбом історії рідного села з фотографіями, зі спогадами очевидців про різні події, про пам’ятки старовини, які ще були тут.
Сьогодні цей унікальний альбом – літопис села Вороневе зберігає невістка Ганни Дем’янівни Марина, яка теж працює бібліотекарем в с. Бехи.
Нині у Ганни Дем’янівни одружені діти, великі онуки, сіються правнуки.
– І коли ж то набігло мені дев’яносто літ! – з легким сумом говорить вона.
На свій день народження, що був у квітні цього року, ще сама наготувала на святковий стіл страв.
Любить стареньку, сиву, красиву у свої роки матусю, бабусю, прабабцю вся родина.
А Ганна Дем’янівна щовечора і щоранку молиться за синів і доньку, за їхніх діток, молиться щиро і ревно, як уміє тільки берегиня роду, молиться сердечно і тепло за своїх сільчан, за воїнів наших, за згорьовану, але нескорену Україну.
Вона і зараз читає молитву і завершує словами:
– Спокійної ночі усім, тихого мирного ранку і доброго дня, – шепочуть жіночі уста, а тіло не відчуває втоми.
Соломія ДУМСЬКА, газета "Іскоростень"
