Більше за все з довоєнного періоду Оксана сумувала за музикою. І хоча її переселенське життя, починаючи з 2014 року, не було легким і комфортним у багатьох сенсах (як і у сотень тисяч таких самих “вепео” з Донеччини чи Луганщини), саме той факт, що відсутня можливість грати на скрипці, пригнічував найбільше. Здавалося б, повномасштабне вторгнення росії до України взагалі поставить “хрест” на музиці, але сталося навпаки.
Доля привела Оксану до Фінляндії, яка подарувала жінці не тільки спокій і безпеку, а і повернення до скрипки. Як саме це сталося, пані Оксана розповіла сайту 62.
Шлях до свободи
Усі роки війни, починаючи з 2014-го, донеччанка Оксана, як і багато інших переселенців, періодично “кочувала” між вільною територією України та рідним містом, бо в Києві було, так би мовити, майбутнє (діти, хоч і дорослі), а в Донецьку - не просто минуле, а старенька мати, що потребувала допомоги і відмовлялася покидати місто, де прожила життя, де був похований її чоловік… Отже, 24 лютого 2022 року Оксана була в Донецьку. “Приїхала восени до мами, і велика війна мене застала там. Пів-року я жила під обстрілами, стан мого слабкого здоров'я погіршувався, і мені довелося виїхати, щоб мати можливість отримувати належну медицинську допомогу, бо в воєнному Донецьку це було неможливо”, - каже пані Оксана.
Виїхати з окупованого Донецька було дуже складно. Єдиний можливий шлях лежав через росію. Потім були Грузія, Польща, і нарешті Оксана зупинилася у Фінляндії. Ця рятівна подорож тривала кілька місяців.
Так сталося, що Оксана добре знає польську мову, тому у Польщі їй було більш комфортно, ніж іншим - власники готелю у Варшаві навіть пропонували жінці працювати на них. Але для цього потрібно було багато чого навчатися, але через стан здоров’я Оксана не мала на це ані часу, ані сил. Тому коли з'явилася можливість виїхати у Фінляндію і отримати там так званий тимчасовий захист, вона погодилася.
Нас везли волонтери, - згадує героїня. - Вони організували нам ночівлю в Латвії, харчування, стежили, щоб ми були усім забезпечені. Ми їхали під Новий рік, тому волонтери вирішили нам зробити подарунок та організували паром з Талліна до Гельсінків, з послугами за принципом “все включено”. Це було справжнє новорічне диво, таке чудове привітання!
Біженські будні
Мабуть, ніхто не назве біженську долю бажаною. Очікування не завжди співпадають з реальністю, обставини постійно змінюються, від власне тебе майже нічого не залежить… Отже, Фінляндія прийняла Оксану “по протоколу". “По приїзду в Фінляндію нас поселили в Транзитний Центр. Це був семиповерховий будинок типу гуртожитку. А потім розподілили в місто Пієксямякі, де в трикімнатній квартирі було 5 жінок”, - розповідає Оксана. За її словами, в перші місяці відсутність інформації та незрозумілість мови турбували більше, ніж не ідеальні умови побуту разом із чужими людьми. “Попри все мені дуже подобалась Фінляндія, її дуже гарна зима, яка триває довше, ніж в Україні. Сніг лежав аж до травня!, - згадує Оксана.
Але головне, що саме тут, у далекій Фінляндії, Оксана отримала можливість повернутися до улюбленої справи і знов взяти до рук скрипку. З 2000 року, коли жінка покинула музичну школу, де викладала гру на скрипці, інструмент потрапляв до неї лише періодично - деколи вдавалося грати, зокрема, в костьолі. А у Пієксямякі з’ясувалося, що жінка, яка допомагає українкам-біженкам і знає російську мову, бо родом з Естонії, за фахом піаністка, і акомпанує місцевому українському хору. Зрозуміло, що музикантки знайшли спільну мову, і Оксана зацікавилась можливістю займатися тим, на що вчилася. “На моєму шляху зустрілася людина з великої літери, наша піаністка. Завдяки їй існує наш колектив, і я маю можливість грати разом з нею. Це її позиція - допомагати українцям, які втекли від війни. І ще я тепер маю подругу, до якої можу звернутися за допомогою. Бо незнання фінської мови дуже обмежує біженців, ”, - зізнається пані Оксана.
Музика, що відроджує
Отже, вона прийшла в хор співати, і паралельно виникла ідея попросити скрипку. В результаті вона мала можливість грати на концерті соло, або супроводжувати виступ хору в деяких піснях. Каже, щоб якнайшвидше відновити втрачену майстерність, попросила дозволити приходити займатися в музичну школу. А репетиції хору відбувалися в місцевому культурному центрі.
Тут культурне життя сконцентроване і бібліотеці, але вона геть не така, як в Україні, а з картиною галереєю, з можливістю слухати музику, сидіти в кафе, - пояснює пані Оксана.
У сприятливих умовах спокійного мирного містечка майстерність скрипальки відновилася швидко, і згодом Оксана отримала шанс стати музиканткою місцевого камерного ансамблю, у якому окрім неї всі інші - фіни, до того ж вона єдина професійна музикантка, тоді як інші - аматори. Наша героїня неодноразово виступала не тільки в залі, а і на відкритих майданчиках, і на “виїзді”. Зокрема, у сусідньому місті Ювяскюля на благодійному ярмарку, де були представлені як дорослі, так і дитячі творчі колективи. “Виступ на концерті - це завжди приємне хвилювання та велика радість, яку хочеться розділити з слухачами. Для мене ще радість від того, що я вже й не надіялася, що колись знову зможу грати на сцені”, - ділиться думками Оксана.
Я ніколи не думала про Фінляндію, але ця країна наче сама мене покликала. І подарувала можливість наново відчути себе скрипалькою, про що я завжди десь у глибині душі мріяла. І в наші часи випробувань це стало для мене справжньою втіхою.
Валерія Полякова
