До повномасштабного вторгнення 42-річний Олександр Костюк із Чернігова займався ремонтом автомобілів, працював водієм. Його 21-річний син Дмитро після строкової служби планував відкрити власний бізнес з ремонту мобільних телефонів і комп’ютерної техніки. Солдати Костюки одразу після 24 лютого стали на захист рідного міста у складі зведеного підрозділу територіальної оборони. Спочатку несли службу в районі Чернігова Масани, а потім біля Киїнки.
Після втечі окупантів з Чернігівщини пройшли курси бойової підготовки та стали інструкторами. Після чого батька та сина відправили на схід. 20 березня на Луганщині, біля населеного пункту Білогорівка вони загинули. Того дня з самого ранку супротивник обстрілював та штурмував наші позиції. Попри значну чисельну перевагу ворога, Олександр та Дмитро билися до останнього. Олександр встиг передати по радіостанції: «Нас беруть!» — чим дав сигнал для побратимів висунутись на підкріплення. Завдяки цьому позиція була утримана, а окупантам, які зазнали втрат, довелося відступити. Але батько та син у тому бою вижити не змогли, пишуть «ФАКТИ».
— Після школи син Олександр вивчився у професійно-технічному училищі на водія, цій професії й присвятив своє цивільне життя, — зі сльозами розповіла «ФАКТАМ» мама та бабуся загиблих героїв Наталія Костюк. — Свого часу їздив на маршрутному таксі по місту, з Києва возив людей до Фінляндії, росії, Польщі, Естонії. Після чого розвозив хліб. Незадовго до великої війни влаштувався на місцеву СТО, адже ніколи не міг сидіти склавши руки. Та чи не найбільшою радістю Сашка була його родина, після армії він побрався й невдовзі у пари народився єдиний син Дмитро. Вищу освіту він вирішив здобувати у транспортній академії, але рік провчився й захотів до армії. Повернувся додому, відкрив точку з ремонту мобільних телефонів. Він був щасливим, клієнтів не бракувало. Але довго там не пропрацював, бо почалось повномасштабне вторгнення.
— Як син та онук опинились на війні?
— Свого часу Олександр служив у елітній 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу в Києві, й коли Дмитра призвали на строкову службу, він потрапив у ту ж саму частину, що й колись тато. Навіть їхні казарми знаходились поруч. Під ранок 24 лютого я почула вибухи. Прокинулась із думкою: «Це війна, чи що?». Оскільки у нашому будинку мешкали Олександр з родиною та мій старший син Сергій, за лічені секунди я вже була у них. Вони вже сиділи у кімнаті Сашка й розмовляли про те, що робити далі. Я розплакалась, діти заспокоїли, мовляв, все буде добре й Україна переможе.
Онук відразу заявив, що воюватиме. Олександр відповів: «Ні, ти сам не підеш. Йдемо разом. Я тебе самого не відпущу». Бажання боронити країну мав і старший Сергій, але його впросили лишитись зі мною й дбати про всю родину.
В той же день Олександр та Дмитро пішли до військкомату та записались до 119 окремої бригади ТрО. Брали участь у бойових діях на Чернігівщині, несли службу на блокпостах, підвозили снаряди. Не раз Дмитра просили налаштувати рацію, полагодити мобільний телефон, він був обізнаний у новинках ІТ, сучасних гаджетах. А ще він чудово розбирався у зброї. То ж онука поважали та прислухались до його думки й старші бійці. А син був професіоналом саме у тактиці бою. Щоразу, відправляючи підлеглих у наряд, він ретельно перевіряв всі точки.
Олександр (крайній справа) та Дмитро (крайній зліва) з бойовими побратимами
— Коли окупанти відійшли з Чернігівщини, Олександр та Дмитро вирішили залишатись в армії до перемоги, — продовжує Наталія Костюк. - У Гончарівському пройшли перепідготовку і стали інструкторами, навчали інших на практиці, читали лекції. Син та батько ніколи не розлучались, куди один, туди й інший. Їх відправили на позицію на Луганщину, де було вкрай гаряче. Але вони до останнього в цьому не зізнавались, щоб не травмувати нас. Стверджували, що знаходяться на полігоні під Черкасами. Якось прислали фото з бліндажем та ровом, поруч вони зброю перезаряджали. Дивлюсь — а це ж степ, східні рубежі країни. Тоді ж зрозуміла, що на передовій мої соколи… Душа моя відчувала. Не раз благала зізнатись, де ж насправді син та онук, та вони не робили цього.
"Син та батько ніколи не розлучались, куди один, туди й інший", - каже Наталія Костюк
— Що вам відомо про обставини загибелі рідних?
— Дмитро повинен був йти у наряд з іншим побратимом. Олександр заявив, що не пустить їх двох, піде із ними. Так вийшло, що незадовго до того був важкий бій й поруч падали міни та снаряди. Один впав біля ніг бійців, але не розірвався. Вони тоді казали, що це точно їхній другий день народження. А в цьому бою вони були настільки близько до ворога, що ті застосували гранати. Сашко з Дмитром бились до останнього, знищивши вісім окупантів. Наскільки я розумію, спочатку поранило онука, відірвало кисть і стопу, це шалений біль та крововтрата. Батько з останніх сил зумів його відтягнути до окопу. Думаю, що Саша хотів перечекати та мерщій рятувати сина. Він вже без рації кричав так, щоб сповістити побратимів про загрозу, що його почули на іншій позиції й дали підмогу. Однак вороги закидали їх із сином гранатами й тіла посікло осколками. Коли їх знайшли, Діма сидів у окопі, а Саша лежав…
Коли вже стало відомо, що син та онук полягли в бою, до мене телефонували їхні побратими й не могли повірити у те, що сталось. Чи не кожен казав, що Саша був таким батьком, що навіть зубами витягнув би сина, землю б гриз, але врятував дитину. Не зміг… Третій боєць, який був в окопі, отримав поранення, він живий. Поховали батька і сина 29 березня на чернігівському цвинтарі Яцево.
Олександра та Дмитра Костюків поховали в Чернігові з військовими почестями
— Важко уявити, як ваша родина переживає це подвійне горе…
— Так, живу на таблетках. Як тільки гляну на портрети сина та онука із чорними стрічками — відразу у плач, здається, що це просто страшний сон. Ми були дуже близькі з Олександром та Дмитром. Онук, як і його тато, мав золоте серце, спокійну вдачу, дуже самостійний. Жодного разу не відмовив мені у допомозі. Діма зустрічався із дівчиною, попри бойові дії, встигав і для неї влаштовувати романтичні сюрпризи. Хлопці жартували, що він ходив полем у камуфляжі та збирав ромашки коханій. Як радів, коли вручав букети, як світились його очі, адже це перша любов… Мріяв після перемоги стати на ноги, створити родину. Та клята росія відібрала у нас найдорожче. Гордимось Дмитром та Олександром й водночас болить аж до неба.
"Клята росія відібрала у нас найдорожче", - каже мама та бабуся загиблих героїв
