Пенсіонерка Людмила Галбай — відома у Маріуполі волонтерка та активістка. Кілька страшних місяців патріотична спільнота нічого не знала про її долю, але завдяки допомозі друзів жінці вдалося не тільки уникнути фільтрації та полону, а й виїхати з окупації. Зараз вона у Німеччині, але мріє про повернення до вільного та відновленого Маріуполя...
Пані Людмила щиро радіє можливості поговорити про маріупольські патріотичні заходи, у яких брала участь багато років. Для неї прагнення нести українську культуру — свідомий вибір, який вона зробила задовго до перших боїв на сході країни. З 2008 року Людмила Галбай — член “Просвіти”, майже відтоді беззмінний керівник мовних курсів. Вона розповідає про ці уроки, про спів у хорі, про посиденьки з пирогами, і, здається, навіть через тисячі кілометрів можна відчути потужну енергію і... невимовну тугу за тим, що залишилося у зруйнованому місті.
“Я зараз думаю: як добре, що залишилися фотографії, відео з наших заходів. Навіть коли все згоріло”, - зітхає пані Людмила, але, демонструючи світлини, з ентузіазмом продовжує: “Я давно зрозуміла, що маю робити у зросійщеному Маріуполі, де влада на всю національну культуру та виховання поставила велику... “галочку”. Тобто, начебто щось номінально відбувалося, але не справжнє, не щире. А наші безкоштовні курси української мови! На них збиралися найпатріотичніші люди міста... Після 2014 вже був великий проєкт: ми відкрили чотири локації, у кожному районі Маріуполя. І учнів завжди було багато! Вже з кінця осені ми завжди починали готуватися до Різдва. Я жила 12 років на Франківщині, занурилася там у неймовірний світ колядок та щедрівок, тому дуже хотілося, щоб і ми тут всі співали. Обов’язково - кожного року - різдвяні посиденьки, з пирогами, смаколиками.”
Вона зізнається, що майже усі слухачі курсів поступово приєднувалися до патріотичних акцій: волонтерили, виходили родинами на Парад вишиванок, святкували день народження Кобзаря. І досі усіх своїх учнів, які пройшли курси, пані Людмила вважає своєю великою сім’єю.
Пані Людмила, котра викладала французьку та німецьку, свідомо отримала й диплом українського філолога. “Червоний” - додає вона і сміється. Певний час редагувала газету “Домаха”, яка виходила у Маріуполі. Але не тільки у вчителюванні її талант: жінка гарно співає, багато років займалася у ВІА “Чиста криниця”. Під час розповіді про це, голос її несподівано починає тремтіти: в окупації трагічно загинула її давня подруга — керівниця “Чистої криниці”...
Багато людей у Маріуполі не поспішали покидати місто. Пам’ятали події 2014, обстріли районів Маріуполя, але вірили, що і цього разу нема причин для паніки та евакуації. Подруга пані Людмили теж вирішила не їхати далеко — разом з сином перебралася до села поблизу Маріуполя, сподіваючись дочекатися звільнення, пересидіти саме там. Але їй часто доводилося їздити у місто — до лікарів. В одну з цих поїздок, 9 грудня 2022 року, автівку, в якій їхала літня жінка, протаранив російський КАМАЗ...
“Це була неймовірна людина! Для мене це велика трагедія”, - зізнається пані Людмила і більше нічого не розповідає про страшні події. Відчутно, що це ще незагоєна рана, тому ятрити її не варто.
“Розумієте, багато хто так залишився “пересидіти”, “перечекати”... Ніхто й на початку не думав, щоб півмільйонне місто просто знищать. Ніхто не міг уявити”, - каже пані Людмила. - Я теж спочатку нікуди не збиралася. Ті, хто поїхав у перші дні, почали кликати: кидайте все, терміново їдьте. Бо, мовляв, життя дорожче. А ми все думали - треба чи не треба. До 28 лютого я ще ходила до волонтерського центру “Халабуда” — ми плели сітки, передавали військовим. Найактивніші з нашої патріотичної спільноти одразу пішли до тероборони. Хтось згинув, хтось потрапив до Азовсталі, а звідти — у полон”.
А потім пані Людмилі повідомили, що рідна людина важко поранена, лежить у лікарні у стані, який не дозволяє перевозити. То вона мала місію — тепер вона мала залишатися, аби врятувати...
Це була обласна лікарня інтенсивного лікування (раніше - міська лікарня №2), куди з перших днів почали надходити поранені цивільні. Перше, що побачила пані Людмила, коли прийшла до родича — поранених, які лежать у коридорах, а у палатах нікого немає. Бо вікна вибиті - там дуже холодно. Каже, не було ані світла, ані води.
“Що робити... Почали їх вдягати, вкривати, годувати. Потім електрика пропала й в нас. Тож, готували для поранених вже на вулиці. Тоді ще почалися морози... Страшно згадувати всю цю епопею... Лікарі, хто може, почали виїжджати, медсестри залишилися. А як наш район окупували, натерпілися ми з цими “защітнікамі”. Спочатку були наші, з Донецька. Потім появилося багато росіян, з літерою Z — ходять, хизуються. Дивишся, ніби молоденький хлопчина, думаєш — може, мобілізували, не з власної волі тут. А він: “Та я вас на яму, у нас приказ вас всех стрілять”. Як же було важко... Бували такі страшні дні: і діти, і жахливі поранення, і вмирали. Я досі не розумію, як лікарі тоді взагалі рятували: рентген не працював, вони спиці ставили, ампутували. Надивилися, словом...”
Коли родича змогли вивезти з міста, пані Людмила все одно залишилася. Бо там, у лікарні, в неї залишився ще один підопічний, якого вона не могла кинути напризволяще. Так вони й вибралися з Маріуполя — удвох. Але не одразу і не дуже просто...
Пані Людмила зізнається: щоб обійтися без принизливої фільтрації, родичі змогли для них зробити “липову” довідку. У цьому випадку вона дуже радіє такій підробці, бо вважає: для теми фільтрації, яку окупанти влаштовують для українців, має бути окрема стаття на Трибуналі.
Звісно, вона боялася, що на неї донесуть. Попри поважний вік, їй би точно не подарували курсів, мітингів і тих же колядок та пісень. Не плекала ілюзій, каже - “добродіїв” було, є та буде багато. Але спочатку “ополчєнцам” з Донецьку було якось не до них, а російське ФСБ прийшло тоді, коли пані Людмила була у безпеці. Бо останні кілька тижнів всі, хто міг надіслати їй звістку, вмовляли терміново тікати з міста — хоч пішки, хоч велосипедом.
“А ми й правда їздили велосипедом по місту. Як закінчилися обстріли у нашому районі, почали об’їжджати друзів — хто де, може кому що треба. Побачили всі райони, точніше, що від них залишилося. Коли йшла по вилиці Куїнджі, просто не стримувалася — плакала: там так було красиво, а тепер вирви від авіабомб. Дуже боляче було...Сплюндрували все, що було гарного! Під'їхали до Палацу культури, де ми стільки років співали — а він вщент спалений. Там репетиції проводили, стояли два фортепіано - все вигоріло, тільки металеві конструкції залишилися”...
На початку червня пані Людмилі та її підопічному вдалося добратися на узбережжя, де знайомі запропонували перечекати у приватному санаторії. Каже, просто відсипалася та від’їдалася, бо за час перебування в окупованому Маріуполі схудла на 12 кілограмів. Потім — вже одна, до Запоріжжя, бо підопічний мав вибиратися іншим шляхом. “На волі”, згадує пані Людмила, одразу почалися дзвінки, а як зайшла у ФБ, побачила, як там всі переживають, пишуть повідомлення, перепитують один в одного, де хто її бачив.
Багато, каже пані Людмила, повертаються до Маріуполя вже зараз. Не витримують труднощів, потикаються по чужих кутах, думають, що вдома й стіни допомагають. Особливо, якщо житло вціліло. Комусь все одне, мовляв, будь-яка влада про народ не дбає. Якось будемо жити...
“Що скажеш - стійкі маріупольці, виживуть у будь-якій ситуації. Але хтось чекає деокупації, а комусь і так добре. Патріотів менше, ніж хотілося, - з сумом каже пані Людмила. - Я повернуся, як наша армія вижене ворога з української землі. В мене син зараз на фронті, був поранений, але вже зі шпиталю повернувся до військової частини. А в мене знов місія — мій родич, яким я опікувалася в Маріуполі, продовжує реабілітацію у Німеччині. Тож, я необхідна зараз тут”.
Пані Людмила щоденно допомагає родичу відновлювати функції організму, вдосконалює навички німецької мови, змогла оформити документи, навіть пишається - має медичне страхування, збирається трохи подбати й про своє здоров’я. Бо через стрес та обстріли загострилися проблеми з оком. Друзі, що були під бомбардуванням, кажуть, що в них діагностували відшарування сітківки. Думає, може, і її спіткала така біда.
“Нас щільно бомбардували з 3 по 17 березня, кілька разів горіло і руйнувалося з усіх боків. Я вела щоденник, куди записувала кожен день того пекла. Страшно як летить літак - такий жах, коли чекаєш ті дві бомби”, - раз за разом повертається до тих страшних спогадів пані Людмила.
У неї зараз ніби то все гаразд: багато знайомих, які теж виїхали до Німеччини, до яких, правда, ще не вдається поїхати через щоденні вправи з реабілітацією. Орендована квартирка у маленькому курортному німецькому селищі. Але вона дуже хоче повернутися в Україну...
“Хоча розумію, що навіть після перемоги все буде непросто. Я ж з Новоазовського району, багато років у рідному селі вчителювала та навіть директорувала. Як і мої батьки: мама навчала мові, батько — фізиці. Мама померла у 2014, хоч не побачила цієї ганьби — село з того часу в окупації”, - каже пані Людмила. - Як бути з тими, хто там залишався 8 років в окупації? Вчительки української перенавчилися на російську... Хочеться подивитися їм в очі. Тому роботи - непочатий край, якщо хочемо бачити там цивілізований світ”.
Вона любить свій Маріуполь. І вірить, що його обов’язково звільнять, відбудують, будуть працювати курси та співати національні хори. Але чого боїться смілива та щира пані Людмила — це не побачити більше ніколи багатьох близьких по духу людей, котрі віддали своє життя за це місто і за цю країну...
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
