До війни Ігор був підприємцем, але повномасштабне вторгнення росії змінило життя чоловіка, який очолив миколаївський окремий підрозділ “Анубіс”.
Редакція 0512.ua продовжує розповідати про людей, які брали участь в обороні та житті Миколаєва під час інтенсивних обстрілів зі сторони росії.
“Я не міг повірити у те, що росія дійсно здійснила на нас напад”
Коли росія вторглась на територію України, я не міг останнього повірити у те, що це дійсно відбувається. Моє дитинство пройшло у радянську епоху, я все життя говорив російською мовою. Але коли почалася війна, то зайняв принципову позицію – розмовляти українською мовою. У моєму розумінні, напад росії – це зрада. У нас дійсно було спільне минуле.
У перший день вторгнення на вулицях Миколаєва була суцільна паніка: величезні черги всюди. У перший же день вторгнення чимало чоловіків пішли добровольцями на оборону міста: хто взяв у руки зброю, хто допомагав будувати блокпости, хто коктейлі “Молотова”, хто діставав необхідні для цього матеріали.
На початку війни я зайнявся волонтерством. Я був підприємцем. Щось купляв за власний кошт, десь підтримували друзі з бізнес сфери. Спочатку я разом з іншими возив чай, каву та продукти на блокпости, потім ми почали їздити по селам.
Коли росіяни окупували Снігурівку та навколишні села, то я та ще кілька сміливців почали возити туди гуманітарну допомогу. росіяни нас пропускали, я тоді був ще ж цивільною людиною просто. Але інколи вони влаштовували “сюрпризи”: коли наша машина від'їжджала на певну відстань, то вони могли відкриту вогонь у спину.
Ми возили допомогу й у “сіру зону”, а саме села, які не були окупованими, але вони знаходились під постійним обстрілом. Там буквально видача продуктів проходила на ходу. Машина могла рухатись, а позаду був мінометний обстріл.
Оборона Миколаєва
Добровольців було дуже багато. Не всім навіть вистачало зброї, тут дуже стали чоловіки в нагоді, які мали мисливську зброю. Генерал Марченко відіграв ключову роль, насправді, в обороні Миколаєва. Тому що він мав певний бойовий досвід та авторитет. У такий складний час, правильно, що всі підрозділи та все місто підпорядковувалось одній людині.
На мою думку, місто вдалось втримати завдяки чіткому командуванню та злагодженій роботі військовим, ТРО, волонтерів, загонів, поліції, комунальників, лікарів, рятувальників. Всі об’єднались та працювали як єдиний організм.
Були моменти, коли росіяни були досить близько до міста; коли намагалися оточити місто та щоденно обстрілювали...Це були страшні моменти. Так, військовим також буває страшно. Помирати дарма ніхто не хоче. Коли ти постійно знаходишся під обстрілами, то просто в певний момент втягуєшся в цю обстановку, тому що знаєш, що у тебе є певні завдання, комусь потрібна твоя допомога.
Про підрозділ “Анубіс”
Переломним моментом для мене стала смерть батька, який загинув внаслідок атаки росії.
Потім ще загинуло кілька близьких друзів, які пішли воювати. Тоді я вирішив, що потрібно робити щось більше. Мене підтримала й дружина. Вона також прийняла присягу та пішла служити разом зі мною. Романтики тут мало, насправді, але вона у мене з характером, моя головна підтримка.
Коли зрозумів, що прийшов час брати в руки зброю, то разом з однодумцями створив миколаївський окремий підрозділ “Анубіс”. Наш підрозділ в основному складається із добровольців. Є у команді бійці, які служили на сході країни раніше та мають певний бойовий досвід.
Підрозділ сформувався весною. Мене обрали на голосуванні. Очоливши підрозділ, відповідальності в моєму житті побільшало.
Задачі у нас були різні: охорона певних об’єктів, супровід гуманітарних вантажів, в сіру зону особливо. Є задачі, про які я просто не можу з очевидних причин розповісти.
З нового року, інтенсивність обстрілів Миколаєва з боку росіян зменшилась. Але ми стараємось постійно тренуватись та тримати себе у формі. Війна триває, не варто про це забувати. Ми не знаємо, що у голові цих виродків і чого від них очікувати, точно нічого приємного.
За час, що триває війна у нас виявилось чимало зрадників. Я собі до сих пір не можу пояснити, що у головах тих людей. Мені їх ніколи не зрозуміти. Єдине, що зараз має значення – це бути максимально напоготові та єдні як ніколи.
Фото - особистий архів героя та підрозділу "Анубіс"
