З 19 березня Снігурівка була окупована російськими військами. Лише 10 листопада Збройним силам вдалось звільнити місто та навколишні села.
Депутат Снігурівської міської ради Денис Дарбінян поділився з редакцією 0512.ua власною історією та розповів про початок війни, окупацію, незламність місцевого населення та те як нині проходить відновлення деокупованої території.
Початок війни та рішення про евакуацію
Я до останнього не вірив в те, що розпочнеться війна. Тоді здавалось, що це, можливо, якось вирішиться на дипломатичному рівні. Я працюю депутатом в Снігурівській міській раді. 24 лютого я прокинувся вранці та прочитав новини про те, що почалася війна. У перший день війни над будівлею міськради пролітала техніка, тоді це були ще наші.
Буквально за день до початку широкомасштабного вторгнення росії, у нас була сесія, де було прийнято рішення про формування територіальної оборони та її фінансування.
Не дивлячись на те, що війна була новою реальністю для всіх нас, громада досить швидко самоорганізувалася. У нас були чергування у міськраді. Люди допомагали один одному, як могли.
Ми їздили за продуктами у сусідні громади. На початку березня прямої дороги до Миколаєва вже не було, тому що тоді підірвали Калинівський міст. Дістатись до обласного центру можна було лише дорогами через села, а там вже були окупанти, що також було ризиковано.
Ми видавали гуманітарну допомогу при потребі, паралельно формували запаси на випадок блокади. Тоді у нас ще в місті були проблеми зі сиреною, її фактично не було. Тому перший час сигнали про тривогу передавали через офіційні ресурси та з вуст в уста.
З початку до середини березня у нас були десь бої на околицях міста. Наші ТРО та місцеві жителі навіть зупиняли ворожу техніку та брали у полон росіян.
14 березня була перша серйозна атака на місто. Тоді на домівки та місцевий військкомат скинули 4 авіабомби на “парашутах”. Одна людина загинула. Це був молодий хлопець із ТРО. Він встиг попередити побратимів, а сам не встиг сховатись. Його навіть нещодавно посмертно нагородив Президент України.
Наступні дні нас бомбили постійно. Як правило, рано вранці. Коли нас почали росіяни атакувати, то виникли проблеми зі світлом. Люди приходили до міськради – зарядити телефони, бо там був генератор.
19 березня, я мав заступити на добове чергування у міськраді. Вранці я пішов до міськради. Там нікого не було, але двері були неначе виламані. Люди з різних районів писали, що росіяни вже заходять у місто. Я пішов у дитсадок, де було укриття та ще працювало світло від генератора. Там перебувало близько сотні містян. Тоді росіяни через одну місцеву людину, яка їх зустріла на околицях, нам передали, що можна було виводити по 2-3 чоловіка, і щоб їх "не провокували". Ми тихо вивели людей й розійшлися всі по домівкам.
Перше, що робили, коли росіяни окупували місто – це шукали військових та ТРО. Вони ходили по домівках, перевіряли помешкання, просили показати документи. У міськраді не було спеціальних списків. Ми імена спеціально не оприлюднювали. Причому ті, хто спочатку зайшов у місто, були у нормальній формі, не схожі на тих, що сиділи у окопах. Я припускаю, що це могло бути їх "фсб" або “росгвардія”.
24 березня хтось з місцевих розповів, що можна виїхати. У мене двоє дітей. Старша має діабет, а молодшій тоді й рочку не було. Це було питання життя, тому що я розумів, що інсулін в окупації буде дістати вкрай важко. Ми з дружиною зібралися буквально за півгодини, мало з собою взяли речей. Бо ми думали, що ЗСУ швидко витіснять окупантів. Нам пощастило, ми спіймали попутку, нас пропустили.
Окупація
Окупанти організували блокпости. Мародерили. Грабували магазини, хоча на той момент там особливого вибору продуктів не було. Ходили по домівкам з обшуками. До 7 травня з міста можно ще було якось виїхати, проте не всіх підряд пропускали. Вони продовжували шукати бійців ТРО та військових.
У той час я перебував у Баштанці. Там разом з нинішнім головою Снігурівської військової адмінстрації та головою Баштанської військової адміністрації та іншими колегами й при підтримці різних фондів, - ми могли відправляти гуманітарні конвої до окупованої Снігурівки. Туди на автобусах везли продукти, а назад – вивозили людей. Таким чином відбувалася евакуація.
Коли у травні в’їзд у місто повністю перекрили, то я все одно тримав зв’язок з певними людьми, які ризикували своїм життям та допомагали передавати потрібну інформацію для ЗСУ.
Місцеві до росіян відносились вороже. Звісно, що люди їх боялись. Окупанти типу шукали спільну мову з місцевим населенням через місцевих, які погодились з ними співпрацювати, таких як колишнього мера міста Олександра Ларченка та депутатку Тетяну Мезіну.
росіяни мародерили й по квартирам. У моє помешкання вони проникали за допомогою балкону, тому що двері були закриті. Про це мені розповіли сусіди. Вони винесли гроші, комп'ютерну техніку, документи та пам’ятний годинник ще радянського періоду.
Звільнення
До війни у Снігурівці проживало десь 10 тисяч людей. Під час окупації там залишалось приблизно 3800. Зараз потрохи повертаються, місто оживає.
Коли я потрапив у Снігурівку, то не впізнав рідне місто. Багато руйнувань. По обличчям людей можна було зрозуміти, що вони пережили справжній жах, але не зламалися. Деякі навіть схудли на 25 кілограм, інші наче постарішали. Але коли звільнили місто, то емоції всіх переповнювали: плакали й обіймалися.
Зараз правоохоронні органи активно працюють над справами про катівні та притягнення до відповідальності колаборантів. В основному ті, хто перейшов на бік окупантів та вів діяльність від їх імені – поїхали разом з росіянами. Деякі залишились у місті. Ми не росія, у нас все відбувається юридично й прозоро. Люди прагнуть справедливості, пишуть деяким колаборантам послання, їх можна зрозуміти. Але, щоб довести все офіційно – потрібний час та врешті решт дістати тих, хто має постати перед судом.
У людей зараз настрій різний. Найголовніше те, що вони відверто радіють, тому що можна знову ходити по вулицям вільно. Почувати себе дійсно у безпеці та вдома. Деякі містяни до сих пір перебувають у шоковому стані, бояться сказати зайве, бояться говорити про окупацію чи свідчити проти колаборантів. Для соціальної адаптації теж потрібний час.
Відновлення
Наразі у Снігурівці працюють всі правоохоронні органи та екстрені служби, банки, Пенсійний фонд, ДРАЦС, магазини. У більшій частині міста є вода та світло. Питання ще лишається по району Птахофабрики. Зокрема, там знаходяться багатоповерхівки, які постраждали від атак росіян. Там ще потрібний час, щоб налагодити комунікації.
Щоб хто не казав, а голова військової адміністрації Іван Кухта дійсно працює на совість. Активно будуються мости, відновлюються дороги, інфраструктура, людям надається гуманітарна допомога, виплати та матеріали для тимчасового ремонту осель. Всі питання можна вирішити у міськраді. Причому цікаво, що Іван Васильович почав працювати ще до офіційного призначення. Снігурівка для нього рідне місто, тому він вкладає всіх зусиль у її відбудову. Всі комунальні служби роблять свою справу на відмінно просто. Кожен працює на своєму фронті на максимум: пожежники, лікарі, комунальні служби.
Мені зараз гріє душу, що моє місто знову вільне, але з іншої сторони поряд з моментом радості ти згадуєш, що є ті, хто віддав своє життя за боротьбу з окупантами, є містяни, які не дочекалися, на жаль, деокупації. Ми не маємо про них забувати. Свобода нам далась дорогою ціною. Й найголовніше, що люди, перебуваючи в окупації, не просто тримались як могли, але вони продовжували вірити та допомагали ЗСУ.
Фото - архів героя та сайт 0512.ua
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
