Все своє життя Галина Кузьмівна прожила тут же, у рідній Пекурівці. ЇЇ батько Кузьма пройшов фінську війну. Однак, повернувшись, незабаром помер від наслідків фронтових поранень. Мати Феодосія залишилась сама з трьома дітьми, пише газета «Новини Городнянщини».
Старший брат Галини Іван загинув у Другу світову, підірвавшись на ворожій міні. Меншому брату Василю дісталось сім років служби в армії. Юна ж Галина разом з іншою молоддю допомагали копати окопи радянським військовим у Малейках, що на Чернігівщині. Коли ж червоноармійці відступили, а Пекурівка опинилась під окупацією, їхній будинок фашисти спалили разом майже з цілою вулицею інших.
То було влітку.
— Мама пішла на узлісся набрати мухоморів, — каже донька Галини Кузьмівни Валентина, — щоб мух у хаті потравити. Каже, повертаюсь у село, дивлюсь, а вся вулиця палає. Люди пустили бабусю з дітьми в якусь там хату жити. А по війні почали будувати свою. Мама в колгоспі працювала, в польовій бригаді. Брат Василь повернувся з армії, будівництво пішло жвавіше. У 1947-му мама мене народила. Не склалося щось там з моїм батьком, вони так і не одружились. Вона все своє життя мені присвятила, та своїм онукам і правнукам. Більш так і не намагалась ні з ким долю зв’язати, так і жили ми втрьох— мама, бабуся і я.
Брат Василь одружився і жив з дружиною окремо. Двом жінкам з дитиною було дуже важко жити в селі без дбайливих чоловічих рук. Будівництво вимагало багато сил і коштів. Галина після роботи ланковою пішла на ферму доїти корів. Після виснажливої роботидоводилось ще й пиляти та рубати — і дрова, й будматеріали заготовляти. Ото випишуть їй скількись там кубометрів деревини, і їде вона разом з чоловіками у ліс, працює нарівні з ними. Раз так втомилась —сіла відпочивати та й заснула. Добре, що кум, який працював тут же, помітив та розбудив. А то б і замерзла там,у лісі. З будівництвом допомагали жінкам усі — материн брат Василь, родичі, куми, сусіди. За зерно, отримане в колгоспі, вдавалось виручити якісь кошти.
—Я скільки себе й пам’ятаю, мама тяжко працювалаз рання до самісінького вечора, — каже Валентина.— І хвилинки без роботи не сиділа. Прийде ввечері з ферми, а я на її руки дивлюся і фізично відчуваю як вона втомилась. Хоч і малою ще була, а розуміла, як їм з бабусею важко. Тож коли вже виросла й заміж пішла, тільки два роки з чоловіком пожили окремо. А тоді повернулись сюди, в цю хату, до мами. Трьох наших дітей вона нам допомогла виростити й на ноги поставити. Зараз нема ані бабусі, ані чоловіка мого Володі, який від інфаркту помер два роки тому. Удвох ми з мамою залишились у цій хаті. Хоча на самоті буваємо рідко — діти йонуки часто навідуються.
Довгі зимові вечори мама з донькою проводять у розмовах та спогади про минуле. Згадує Галина Кузьмівна своє голодне дитинство.Пішли вони якось з братами до рідної тітки в Дібрівне — в надії поживитися якимось харчами, тоді дітлахи часто ходили побиратися. Зайшли в хату — а там на столі ціла миска з учиняними млинцями стоїть. Небачена розкіш! Соромлячись просити, все ж зважились пояснити мету свого візиту: «Ось, прийшли по людях походити, може, хто щось дасть з їстівного». А вона їм: «Ага, ідіть, дітки, попросіть, мо хто що й дасть». І не пригостила племінників навіть єдиним млинцем. Вийшли, заплакали, та й пішли додому.Тоді, коли у тридцятих роках в Україні панував голодомор, підлітка Галину добрі люди забрали з собою у Гомель, щоб була нянькою для їхньої дитини. Господарі гарні трапились— жаліли дівчину, вдягли її, взули, підгодовували чим смачнішим, А вона додому рвалась, куди й приїхала через три місяці — де не є, а вдома найкраще, хоч, може, там і куснем хліба не пахне.
А ще любить Галина Кузьмівна згадувати, яким повнокровним життям село жило в повоєнні часи.
—Та й я те пам’ятаю, — каже 75-річна Валентина. — Було, малою сиджу на печі,а до бабусі і до мами як посходяться подружки — сидять, прядуть, вишивають і співають так, що аж за душу бере. А я рота роззявлю і слухаю, слова пісень запам’ятовую. Тоді наступного дня вийду на вулицю, сяду на жердку як горобчик і заводжу ті пісні, як вивчила. Люди йдуть мимо й посміхаються: «О, вже зранку соловейко заспівав».
З отієї жердини й почався шлях Валентини до художньої самодіяльності. Спочатку були виступи на шкільній сцені, потім — на сцені сільського будинку культури. Так і досі — де пісня, там і Валентина. Трудовий шлях жінки почався з контори місцевого колгоспу, де вона працювала обліковцем, потім потрапила під скорочення й пішла на ферму приймати молоко. Пропрацювавши там вісім років, стала листоношею. Такі носила людям листи, пенсії до виходу на заслужений відпочинок. А з піснею не розлучається й зараз. У колі родини на ювілеї Галини Кузьмівни обняла матусю і завела її улюблену «Посіяла людям літа свої-літечка житом». Пісню підхопили й стіни хатини ніби розступились, даючи волю чудовій мелодії й чистим голосам, що лились прямо з серця.
Незважаючи на те, що все своє життя Галина Кузьмівна присвятила єдиній донечці Валентині, вона має багатющий скарб у вигляді трьох онуків, трьох правнуків і праправнука Ігоря, який зараз навчається в третьому класі. Онука Тоня й онук Саша живуть у Чернігові, а онук Валерій — тут же, в Пекурівці з родиною. Вони з дружиною Оксаною працюють на місцевій птахофабриці і не минає жодного дня, щоб не навідались до бабусі й матусі. Щодня телефонують діти й з Чернігова до мами Валентини й першою справою запитують: «Як там бабуся?».
—Мама без роботи й хвилинки всидіти не могла, — каже Валентина. — І зараз навіть як прокинеться та поснідає, першим питанням: «Шо будемо робити?». Я ось квасолю їй занесла, вона мені її всю полущила. Так і шукає собі заняття. А як молодша була, ходила по гриби, ягоди. Й онуків і своїх, і сусідських із собою брала. Сусідські діти її просто обожнювали. Поприбігають, було, разом з нашими, мам їм скибки понамазує, а взимку на піч усіх позаганяє, одяг повисушує. І все вона для людей тільки. І для нас. Було, повезе в Чернігів на базар гриби, ягоди продавати. А назад їде — перший весняний помідорчик дітям везе, найсмачнішу цукерку — онукам.І мені весь час: «Все у дітей є?». Все тримала під своїм контролем. І зараз так, гукає до мене: «А ти свиней погодувала?».
Допоки був живий чоловік Валентини Володимир, тримали корову й чималеньке господарство. Самої картоплі, було, по 50 соток садили. Діти й онуки поприїжджають, лопати в руки— і пішли одне за одним. А зараз вже з господарства залишилось двоє свиней та кури. Й городу засаджена латка значно зменшилась — всі діти й онуки дорослі. Всі на своїх хлібах. Тепер вони оточують турботою і увагою двох старших у роду жінок, які присвятили їм все своє життя.
—Нема в нас ніякого рецепту довголіття,— посміхається Валентина. —Хіба лише щодення, тяжка й виснажлива мамина праця впродовж усього життя. На фермі й у лісі такі вантажі тягала, що сорочки на плечах завжди протирались. Їсть вона все, харчами не перебирає. Любить м'ясо. Холодець, котлету, яйця, млинці, каву. Завжди снідає, обідає й вечеряє. Зараз тільки каже — сумно, що село пусте. Колись наробишся як віл, вийдеш ввечері на вулицю— кругом люди. І в нас на лавці гуляють. Бабусі, молодички й чоловіки виходили. По троє-четверо дітей у кожній родині підростало. Шумно, галасливо, весело. А зараз вийдеш — скільки зір сягає, вулиця пуста. Коли не коли хтось пройде чи машина проїде. А ще й війна оця проклята.
«Оце він отакий, той путін?» —запитує старенькадоньку, дивлячись в екран телевізора. «І що йому, супостату, від нас треба?» —згорьовано запитує, не чекаючи відповіді. В її душі ще живі жахи Другої світової, а тепер мучать нові —за дітей та онуків, за мирне життя, яке наш народ будував не один десяток років.
«Все буде добре, мамо», —лагідно заспокоюють її рідні. І таки буде. Бо ми, українці—особливий народ, який не прогнеться і не здасться, як не гнулась під життєвою ношею і ця тендітна жінка, яка всі випробування зустрічала з незмінною посмішкою.
* * *
Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста.
