Іван та Михайло Сакалі мали таку схожу долю: пішли захищати Україну в 2014, обоє воювали на передовій, обоє мріяли одружитися, обоє полягли за Україну майже в одному віці – Іван в 24, а Михайло в 26.
Іван був морським піхотинцем і про нього згадує волонтер Тарас Чмут: “Вані було 24 роки. Один із яких ми прослужили та прожили разом. У морську піхоту він прийшов з комендатури ВМС у 2015 році. А на війні він з 14-го… Ми познайомилися зимою 15-го на перших курсах з британцями для морпіхів. А через пару місяців я потрапив у його взвод — він вже був головним сержантом.
Ваня був справжнім розвідником — спокійним, стриманим, розумним, займався кросфітом і не раз брав участь у “Звитязі ВМС”. Він ніколи не прогинався перед командуванням і ніколи не вислужувався. Не прагнув ані нагород, ані посад чи звань. На нього завжди можна було покластися і довіряти йому. Своїм прикладом завжди був зразком для особового складу (і не лише для матросів, а й для багатьох офіцерів).
В голові десятки історій та спогадів… Я радий що ми, як планували ще в АТО, встигли сходити в Карпати влітку і чудово зимою облазили Київ… Я набрав його першого числа, перекинулися парою слів, Ваня сказав, що зайнятий (готувалися до виходу) і зідзвонимося пізніше — а наступного ранку його не стало в бою…”
Героя зустрічала навколішках Львівщина.
Михайло намагався повернутися в мирне життя після служби: закінчив технікум, опанував професію барбера. Але повномасштабне вторгнення вернуло його назад до війська. В військоматі йому відмовили через те, що в родині вже є полеглий за волю України. Тоді він поїхав до Львова. Мама плакала і ховала його військовий квиток.
“Якщо не віддасте, я скажу, що втратив його, і мені видадуть новий”, – сказав Михайло.
Далі «0» і все…
«Наступного дня зателефонував військовий комісар і повідомив: 99 відсотків ймовірності, що Міша загинув. Рідним попросив не говорити – залишався ще один відсоток, що він вижив. На тому завданні було п’ятеро хлопців… Надвечір стало достеменно відомо, що Міша серед загиблих. По селу вже пішли чутки, але батьки ще нічого не знали. Мама Міші працює в магазині, і вона не могла зрозуміти, чому донька її співробітниці, читаючи якісь повідомлення, так гірко плаче… До того, що Міша не виходив на зв’язок щодня, батьки вже звикли – і чекали від нього звістки хоча б раз на три дні. Але замість повідомлення від сина прийшли військові. Я був серед них, і це був один із найскладніших моментів у моєму житті. Першому ми сказали батькові. Потім прийшла мама. Вона тільки запитала мене: “Навіщо мені тепер жити? Для кого?”», – пригадує староста Олег Павлик.
