Нарівні з боями за територію, незалежність у нашій країні в ці дні тривають запеклі бої на «культурному фронті» - за національну свідомість, ідентичність, вплив на розум і душу. Зокрема, через музей російського (чи все ж таки українського?) письменника Михайла Булгакова у Києві.
Все почалася із заяви Спілки письменників, у якій чітко аргументують, чому цього музею не повинно існувати у Києві та чому Булгакову не місце в Україні. На захист письменника став міністр культури Олександр Ткаченко. Він вважає, що Булгакову має бути місце у Києві, тому що той - киянин.
Думки суспільства розділилися. І в ході цих суперечок чи дискусії все ж таки має народитися розуміння, чи є місце російським класикам, нехай навіть з українським корінням, у наших шкільних програмах, на полицях бібліотек, на вулицях наших міст (у назвах, пам’ятниках тощо). Нагадаємо, що обласна наукова бібліотека в Чернігові досі носить ім’я російського письменника Володимира Короленка. Чи заслужено? Давайте послухаємо думки наших співвітчизників.
Саме композитор Олександр Кошиць написав оркестрове аранжування нашого Державного Гімну «Ще не вмерла Україна»! Нашій історичній науці відомо, що всесвітньо відомий композитор Олександр Кошиць проживав у Києві на Андріївському узвозі № 8 у 1893—1894 роках, потім № 20, № 32 та № 22, де у 1905—1907 роках також жив у Івана Шатрова та у «будинку Булгакова».
У 1920-х роках разом зі своїм хором Олександр Кошиць виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював і грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї та Бразилії.
Дуже визначною подією стали виступи хору Кошиця в Нью-Йорку, де вперше був виконаний «Щедрик» композитора Миколи Леонтовича, який став популярним у всьому світі.
Олександр Кошиць також здійснив хорову обробку відомої фортепіанної мініатюри Василя Барвінського, і мелодія цієї пісні лягла в основу арії Summertime з опери «Поргі та Бесс». Ця арія згодом стала одним з найпопулярніших джазових стандартів у світі!
Музей Булгакова
На мою особисту думку, «радянсько-російський» Музей Булгакова на Андріївському узвозі в Києві потрібно перепрофілювати в гарний український Музей Кошиця. А з творами письменника Михайла Булгакова можна буде ознайомитися у наших бібліотеках... Слава Україні!
Це органічна реакція соціуму на біль від втрат, на повномасштабну війну, яку росія розпочала навіть не 24 лютого, а значно раніше, якщо дивитися на проблему очима культуролога. Пропоную звернутися до питання: чи може бути постать письменника маркером свободи? Так склалося, що людей культури часто сакралізують. До речі, це процес не стихійний, а ідеологічний.
Тому права не критично ставитися до біографії та світоглядної позиції того чи іншого митця у нас нема. Ми змінилися за ці півроку війни, тож знаємо, що і від кого захищаємо. Скористаємося інструментами культурологічними для переоцінки цінності того чи іншого діяча.
Міхаіл Булгаков – це постать, яка останнім часом викликає значний суспільний резонанс. І все через те, що у центрі Києва на одній з його головних туристичних артерій стоїть літературний дім-музей – музей російського письменника-українофоба. Чому? Цей осередок культури був покликаний до життя у непрості 90-ті.
Київська інтелігенція із ентузіазмом ідентифікувала Дім Листовничого на Андріївському узвозі 13, де з 1906 року жили Булгакови, з красивим художнім образом із роману «Біла гвардія» – будинком Турбіних. І почалася неквапна хода новітнього міфу про «Київ Булгакова» як мірило витонченості та рафінованості.
Скажу відверто: особисто у мене ставлення до Булгакова поступово змінилося від студентського захоплення до певного раціонального дистанціювання у аспірантські роки. У 2015 р. для студентського театру «EX LIBRIS» я написала п’єсу «Букініст», зібравши за тематичним принципом новели та оповідання декількох зарубіжних письменників, у тому числі і «Записки юного лікаря» Булгакова.
Моє перо сміливо асимілювало молоденького ескулапа, переселивши до Кремінця. Сьогодні навряд чи обрала б цей текст для драматизації, бо чітко розрізнюю та визнаю непересічну художню майстерність автора з одного боку та відверту монархічну позицію і зневагу до всього українського з іншого.
Щодо екскурсій у київському домі-музеї Булгакова: так, я споживала російськомовний культурний продукт. Більш за те, він ніс односторонню інформацію, гіперболізував і романтизував постать. Але сьогодні як ніколи варто бути об’єктивними. Булгаков – син переселенців із Орловської губернії. Його батько був цензором, який контролював друковану продукцію, щоб там не було українського та польського «нарєчій». Віповідно, син формувався у певній інформаційній тенденційності.
Більшість екскурсантів відверто ошукані проросійською пропагандою – довгі десятиліття слухали, що Булгаков – це чи не єдине гідне уваги літературне світило. Але критерієм значущості (окрім народження у Києві та популярності) завжди називали те, що автор був співцем честі та любові. Сьогодні це обурює: і роман «Біла гвардія», і роман «Майстер і Маргарита» зовсім про інше.
В одному білі офіцери відверто насміхаються над гетьманом Скоропадським і українською мовою («этим гнусным языком, которого и на свете не существует?»), у іншому романі «светлой і вечной любовью» названо банальну подружню зраду, прикриту грою у містику. Ну, якщо згадати його зраду Тетяни Лаппа – першої дружини, яка врятувала йому життя і від тифу, і від морфінізму, то портрет письменника перестає бути глянцевим.
Інколи можна почути аргумент: твори Булгакова були заборонені до друку у радянському союзі. Тому зважте на елемент «дисидентства», конфлікту з владою. Що ж, частково погоджуся. І моїм компромісом було прийняття нової програми для вивчення у школі. Повість «Собаче серце» – це щеплення іронії про примітивних більшовицьких Шарікових, тому твір може бути корисним новим поколінням українців.
Та чи справжній дисидент Булгаков? Ми маємо сотні прекрасних письменників та митців, закатованих упродовж 30-80 –х років «совєтами». А от Булгаков зовсім не поневірявся, мав постійні відвідини московських ресторанів, курортів Криму, розмовляв із Сталіним. Тому продовжувати романтизувати його персону навряд чи варто.
Зараз пропозиції щодо музею Булгакова найрізномантніші. Гадаю, на часі переглянути культурні пріоритети та зробити експозицію музею на Андріївському узвозі ущільненою. Адже матеріали, зібрані істориками, самі по собі є цінним джерелом вивчення культури та побуту киян початку ХХ ст. У цьому будинку чи на цій вулиці мешкали не менше, а навіть більше значущі для української культури постаті, зокрема, композитор Олександр Кошиц. Під час «булгаківської» частини екскурсії нарешті варто розповідати про письменника правду, без кумирізації та вассальної залежності від «руського миру».
* * *
Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста.
