Розпочалася сто сімдесят перша доба героїчного протистояння Української нації російському воєнному вторгненню. Весь цей період на захист країни вийшли справжні Герої України.
Редакція продовжує розповідати історії справжніх Героїв України.
Свій позивний боєць 53-ї ОМБр «Агроном» отримав завдяки неабиякій господарській жилці.
«Агроном» згадує, що ще коли служив у зоні ООС, на позиціях вирощував овочі. Садив, а потім доглядав. Так і приліпилося до нього позивний – «Агроном». Коли прийшла велика війна, про садівництво довелося забути.
У районі відповідальності підрозділу Артема потужні обстріли почалися за тиждень до повномасштабного вторгнення росії.
Артем згадує, що перший артилерійський обстріл був 16 лютого, і з того моменту вони вже не припинялися. Адреналіну, звісно, додали. Далі почали наступати ворожі танки. Але українські артилеристи – вмілі хлопці, вони швидко знищували колони російської техніки, і це дуже підтримало бойовий дух піхоти.
З-поміж численних подій, які відбулися на його ділянці за останні місяці, Артем чи не найбільше згадує звільнення Павлівки – маленького, але стратегічно важливого села під Вугледаром.
«Це було швидко, неочікувано для ворога і дуже круто! – з захватом розповідає «Агроном». – Я щиро вражений. Хоча підрозділи, які звільняли Павлівку, не є штурмовими, вони діяли дуже професійно. Було страшно, але завдання виконали. Я згадую одного хлопця з батальйону «Айдар». Перед штурмом у Павлівці він говорив, що боїться йти у бій. Попри це, в результаті він повівся як герой, врятувавши побратимів. Коли хлопці сиділи в обороні на одному з подвір’їв, туди зайшла група російських військових. Недовго думаючи, хлопець обеззброїв першого ж, хто ступив на подвір’я. Зав’язалася сутичка і ворог змушений був тікати».
Розмірковуючи про війну, Артем запевняє: у ворога немає жодних шансів.
«Маразматичний старий дід путін, який розуміє, що доживає свої дні, назбирав військо, щоб відродити радянський союз і прибрати до рук Україну. Але це йому не вдасться, – резюмує «Агроном». – Моя найбільша мотивація – родина, маленька донька, яка чекає вдома. Знаєте, мабуть найтяжче – знати, що діти ростуть, дорослішають, доки ми тут, і ми не маємо можливості того бачити. Тому хочеться якнайшвидше звільнити наші території, здобути Перемогу і нарешті повернутися додому».
