Для кремля залишається надважливим контроль над політичними елітами пострадянських країн Середньої Азії. Адже після подій в Душанбе і Ашґабаті стає очевидним, що путін поступово втрачає контроль над азійськими країнами.
Про це повідомляє редакція з посиланням на Центр протидії дезінформації при РНБО України.
Тому залишається єдиний відпрацьований шлях: «підпалювати» Середню Азію зсередини за «обкатаними» у Молдові, Грузії, Україні сценаріями.
На цей раз метою для гібридної агресії став Узбекистан, найбільш густонаселена республіка регіону.
Але чому саме Узбекистан?
По-перше, останнім часом Ташкент демонструє вихід з-під впливу рф, а свою економічну політику дедалі більше орієнтує на Казахстан, Китай та США.
По-друге, Узбекистан двічі вступав і виходив із Організації Договору про колективну безпеку (останнього разу 2012 року). З того часу Ташкент залишався непохитним у своєму намірі триматися подалі від цього проросійського військового блоку.
По-третє, геополітичний стан країни робить її дезорганізацію показовою для сусідніх Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і Туркменістану.
Саме тому розвиток подій в моноетнічному Каракалпакстані та алгоритм підриву країни дуже нагадує суміш «кримського» і «донбаського» сценаріїв в Україні та січневих подій в Казахстані.
Попередні умови для підривної роботи кремля були аналогічними – гострий конфлікт політичних еліт, сепаратистські настрої, спроба захоплення держустанов, застосування зброї та наявність провокаторів.
Каракалпакстан, що спалахнув протестами, – найбільший регіон країни (40% території Узбекистану та 1,5 млн. населення) за Конституцією 1993 року визнається «суверенною республікою» (тобто має статус автономії, навіть ширшої за АР Крим).
17 розділ Конституції Узбекистану дає жителям Каракалпакстану право на вихід зі складу республіки на підставі всенародного плебісциту в регіоні.
Звичайно, така самостійність Узбекистану не влаштовує кремль.
Тому спокуса «розхитати» Узбекистан шляхом проведення нелегітимного «референдуму» та створення з Каракалпакстану чергового квазіутворення за типом Південної Осетії, Придністрівської молдавської республіки та ОРДЛО була для путіна привабливою.
Тому формальним приводом для масових протестів каракалпаків стали нові поправки до Конституції Узбекистану, серед яких – скасування суверенітету автономної республіки.
У місцевих Telegram-каналах миттєво розгорнулася явно інспірована російськими спецслужбами інформаційна хвиля закликів виступити не лише проти поправок, а й взагалі проти узбецької влади.
Спочатку мирні протести у столиці регіону – Нукусі за «допомогою» провокаторів у натовпі з внутрішньої російської підривної агентури швидко переросли у спробу штурму будівель органів влади та сутички з силовиками, які розстрілювали демонстрантів не лише гумовими кулями та димовими шашками, а й з вогнепальної зброї.
Лише приліт до Нукуса президента Мірзійоєва, його заява про скасування обіцяних поправок зупинили кровопролиття. Наразі в регіоні запроваджено режим надзвичайного стану, заблоковано соціальні мережі та мобільний зв’язок.
Тим часом роспропаганда очікувано висвітлює протести в Узбекистані як спробу держзаколоту та намагається перекласти всю відповідальність на президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва, звинувачуючи його в спробі нацькувати дві країни та бажанні обійняти роль лідера країн середньоазійського регіону.
Насправді це – помста за позицію Казахстану щодо «спецоперації» в Україні, невизнанню квазіреспублік Донбасу та відрив від впливу кремля.
Невдала спроба зробити Узбекистан «азійською Україною» суттєво вдарила по іміджу кремлівської влади. Поразка «узбекського», а раніше «казахстанського сценаріїв» свідчить, що росія втрачає залишки впливу на свої колишні колонії в середньоазійському регіоні.
Таким чином, конфлікт в Узбекистані – це черговий небезпечний прецедент поблизу російських кордонів, що створює передумови для розхитування підвалин державності в самій росії.
