Що відбувалось на окупованій території Херсонщини у перші місяці окупації? Які обставини впливали на прийняття місцевими жителями рішення щодо виїзду на підконтрольну Україні територію? Як відбувалась евакуація?
На ці та інші питання відповіла у бесіді з нашим кореспондентом жителька Великої Олександрівки - Світлана.
За словами жінки, на окупованих територіях серед російських загарбників дуже розповсюджене мародерство. Окупантивривались в будинки місцевих жителів і брали все, що їм подобалось. Забирали також техніку - автомобілі, трактори, скутери, велосипеди.
«Особисто я бачила, як їхала їхня машина, де було накладено усіляких речей. Там були килими, дитячі басейни…», - каже Світлана, пригадуючи слова сусіда, який зауважив, що «якщо окупантам не вистачає килимів, то вони б вже скинулись селом, і хай би вони поїхали звідси».
У фермерів вже тоді почали забирати зерно. У тих, хто займався тваринництвом, щодня стріляли два десятки свиней. Таким чином окупанти вирішували свої продовольчі потреби. Жінці запам’ятались, як кадирівці, котрі з’явилися у селі після 26 березня, шукали баранів. Оскільки у фермерів і селян їх не було, то вони спокійно споживали у їжу свинину.
Рішення виїжджати з окупованого рідного села родина прийняла у середині квітня. 13 квітня чоловік Світлани навідав своїх батьків і побачив, що вони у тяжкому психологічному стані, морально пригнічені.Повернувшись додому, вінзаявив, що треба виїжджати.
Тоді Світлана відповіла, що вони виїжджають назавжди, хоча чоловік сумнівався у цьому. «Бо так завжди - люди їдуть від війни на два тижні, а, в більшості, не повертаються ніколи», - сумно зауважила жінка.
Серед речей, які Світлана забрала з собою, були найцінніші - подаровані донькою щоденник і магніт з малюнком Гапчинської та спільна світлина.
А ще наша співрозмовниця розповіла, що взяла карти, яким більше двадцяти років, оскільки любить на них гадати. Чоловіка це насмішило: «Це найцінніше, що в тебе є?», - кепкував він.
Та Світлана не зважала, бо ж вважала передбачення важливими у тих умовах«Загадуєш, чи зможете виїхати ви, чи ні? Тягнеш карту, і випадає, що попереду очікує робота, нові знайомства… Розумієш, що виїдемо», - пояснює жінка і додає, що вдалася до свого «гадання» і напередодні виїзду, адже евакуація з – під окупації – справа небезпечна і непередбачувана: когось пропустять, хтось опинявся в окупаційній комендатурі, когось повертали додому.
«Я загадала, що мене чекає? На картах була відповідь, мовляв, скуплятимусь у магазині. І я зрозуміла, що ми виїдемо, бо у Великій Олександрівці жоден магазин на той час вже не працював», - пригадує Світлана.
Перед виїздом родина залишила деякі речі, книги, побутову техніку сусідці, аби не дістались вони окупантам, які мародерили у спустілих оселях. До речі, за словами нашої співбесідниці, люди самі мусили наносити на ворота своїх обійсть знаки, які би свідчили про відсутність господарів.
З собою родина взяла ковдри, улюблений посуд, постільну білизну… Те, що можна було вивезти автомобілем.
Разом з батьками чоловіка родина Світлани виїхала з Великої Олександрівки о 6 ранку 15 квітня у колоні з іншими односельцями (евакуаційна колона налічувала 6 машин). На блокпосту у Малій Олександрівці росіяни у всіх перевіряли телефон. Та родина Світлани готувалась до цього, саме тому почистили все, що могло не сподобатись окупантам.
«Я навіть з телефону видаляла фотографії, які могли чимось нагадати прапор України. Я люблю жовте з синім - коли цвіте сонях, і небо голубе, або ріпак і небо. Я навіть таке видаляла», - розказує жінка.
Неприємність, яка могла стати фатальною, трапилась під час перевірки синового телефону, у якому окупант у якійсь з папок натрапив на фото «дохлого руського». Здалося, ситуацію «розрядив»чоловікСвітлани, промовивши: «Ох вже ця інтернетна молодь!». Наказавши видалити усез телефону, родину пропустили для виїзду по маршруту.
Того дня надовго затримали людей, що виїжджали з – під окупації, на останньому ворожому блокпосту, пропустили лише о 17:00.
«Ми доїхали до першого нашого блокпосту, де стояли наші красені - воїни. Ми їх обіймали, цілували. Це було неймовірно, бо це була свобода! Ми розуміли, що нам тепер можна говорити, що ми хочемо, робити що хочемо, жити так, як ми жили», - згадує Світлана емоції і думки того незабутнього дня.
У Кривому Розі родина знайшла прихисток у маминої подруги, де зараз вони проживають безкоштовно.
Зі своїми батьками, які не захотіли покидати рідну домівку, Світлана спілкується по телефону. Дізнається про реалії окупації, як люди пристосовуються жити у надважких умовах – коли стріляють, коли немає світла… Те, що чує, дуже пригнічує. Та й за батьків переживає. Якось батько сповістив про смерть сусіда, якого довелося ховати…загорнутим у килим. Почуте засмутило.
На початку травня Світлані скинули відео, де вона побачила, що українські військові знищили командний пункт окупантів, який знаходився поруч з їхнімбудинком.
«У моїй пам’яті будинок цілий та неушкоджений, - говорить Світлана. - Мабуть його вже немає, бо на відео було видно, що не було даху та вікон. З тих пір було декілька злив, то ми думаємо, що там нічого від дому не залишиться. Навіть якщо далі вибухами його не зруйнують, там вже нічого не буде».
У нашому місті заняття для себе Світлана знайшла у криворізькому Культурно-громадському центрі ШЕLTER+, куди спочатку сама навідалась, щоб отримати гуманітарну допомогу. Побачивши там жінку, яка розкладала велику кількість одягу, вирішила запропонувати свою допомогу. Тож Світлана залишила свої контакти. Тепер її запрошують до центру, коли потрібна волонтерська допомога з дітьми, чи на кухні, або ж - на видачі гуманітарної допомоги. Тут жінка відчуває себе потрібною.
