Справжнього ім’я нашого героя ми не будемо називати з безпекових міркувань, його псевдонім для цієї статті - Михайло. Скажемо одне - це мешканець Слов’янська, який на час окупації 2014 року перебував у місті. Він поділився з нами своєю непростою історією.
Михайло згадує, як захопили міський відділок міліції. Туди почали підтягуватись місцеві роззяви, зброю роздавали усім охочім, хто хотів приєднатись до лав незаконних збройних формувань. Наш герой вже достеменно не пам’ятає, у який день він потрапив у підвал СБУ.
Мне тогда очень не хотелось, чтобы была война, чтобы Славянск стал полем боевых действий. Увы, в итоге так и произошло. Я видел к чему идет и решил, авось получиться как-то помочь сделать переговоры. И пришел к этим ребятам на СБУ.
Тоді Михайлу зав’язали очі скотчем, руки перетягнули стяжкою за спиною і завели у кімнату. Коли вже опинились у приміщенні, очі розв’язали і наш герой побачив червону кімнату з однією лампочкою. Пізніше до нього прийшли інші люди, які посадили навпочіпки і заборонили вставати. Через якийсь час прийшли бойовики, знову зав’язали очі і почали допитувати, розповідали, як вагонами покалічених поліцейських з Києва вивозили без рук і ніг. Був там і Пономарьов.
Меня определил как идейного. Приказ был физическую силу не применять, если не буду буянить. И ушли.
Коли Михайло перебував у підвалі, то він чув чийсь голос за стіною, це був перший бранець катівні. Його били і навіть підрізали ногу під коліном.
Так наш герой просидів до ранку, за можливості дрімав. Холодно тоді не було, був одягнений тепло. Вночі час від часу хтось приходив, говорили про події у країні за останні 15 років. Казали, що у Росії класно і треба їхати туди. Декілька разів притуляли автомат до голови і погрожувати розстрілом. На щастя не били, а коли виходили з себе, то наш герой нагадував про наказ.
Вранці у підвал завели ще двох хлопців, полоненого з іншої кімнати перемістили сюди ж. Було чути, як розмовляють про військових з Ростова, які приїхали і привезли на фурах зброю і патрони.
Когда спросили про корочки, один ответил, что вот телефон и с Шойгу у него прямая связь на этот случай. И предложил с ним связаться. На что ответили, их проверят по своей базе, за оружие спасибо, и чтобы их накормили.
У камері Михайло чув розповіді про Крим, один з бойовиків був звідти. Він розказав, як відбивали аеропорт у Криму, як приїхав Янукович і як бились під російськими прапорами з місцевими, які були проти розколу.
Після цього Михайла з іншим полоненим перевели в другу кімнату. Там було холодно і вогко. Два рази на день давали по два невеликих бутерброди на чорному хлібі з сиром і ковбасою. Час від часу до них заходили люди, аби поспілкуватись. Далі все відбувалось, як в тумані.
Частично помню разговор с одним из тройки управляющих захватом. Он читал Пушкина, Шевченко. Обсуждали с ним вторую мировою и ее последствия. Я не знаю сколько это длилось.
Так пройшла друга доба, за нею третя... Михайло час від часу намагався себе розтирати, бубнів, щоб його не чіпали. В туалет виводили два рази на добу на вулицю.
Ближче до обіду четвертої доби Михайла витягли на вулицю. Так він описує свої відчуття:
Я будто две недели был в прострации. Закрытый от информации и мира.
Нашого героя звільнили. Як пізніше з’ясувалось, цьому сприяли багато людей. Хотіли підключити ЗМІ, підняли шум, працювали через український і російський уряд. Як не дивно, зі звільненням допомогли Донські козаки, які не підтримували насильницький спосіб вирішення ситуації.
Після звільнення Михайло ще два рази потрапляв на підвал. Другий раз був у десятих числах травня. На початку завели у міськраду, а потім - у поліцію. Потрапив туди через те, що на нього налетіли три тітки, які почули, що той не у захваті від бойових дій. Це були місцеві, які у той момент ледве не розірвали Михайла. Вийшов майже відразу.
Третій раз потрапив на підвал у двадцятих числах травня. Коли стояв біля Універсаму і спілкувався зі знайомими.
Мимо нас тогда пролетел паренек в балаклаве. Посмотрел на меня и испугался жутко. Думаю, если бы я сделал «Бу», то у него остановилось бы сердце.
Цей хлопець побіг у відділок міліції і вже звідти вийшов чоловік з АК-47 і при друзях Михайла повели у приміщення. Тоді він просидів за гратами 6 годин. Після цього наш герой вирішив виїхати з міста. Поїхав на Оскол, а звідти - у Львів. Місцеві поставились з розумінням і теплом. Зустрів декілька хлопців з Вільної сотні. Вони просили дізнатись про долю товаришів під Андріївкою і Билбасівкою. Звістки були для них сумними.
Михайло згадує, як після звільнення міста мешканці були дуже дружні між собою, підтримували і допомагали одне одному. Чим далі від цих днів, тим швидше все поверталось у старе русло.
Наш герой каже, що за весь час окупації у нього не було страху, навіть коли автомат до голови підставляли, проте відчував сильний біль.
Я чувствовал одно – боль за то, что происходит в стране и в городе, за то, что люди сами позволили это и потом обвиняли других либо сбежали, о том, что среди моих знакомых были люди, которые были за убийство людей, которые не желали объединяться с Россией. И боль от понимания, что это надолго и разрушит много жизней.
Написано зі згадок
Також дивіться наш фільм про перших полонених у Слов’янську:
