Доброго дня! Раді бачити вас на нашій рубриці "Творча еліта". Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з талановитою поетесою Яною Калініченко, що у своїй творчості торкається найпрекраснішого почуття - любові.
Народилася Яна Ігорівна Калініченко 8 січня 1987 року, у м. Боярка. Там же і отримала свою початкову освіту, в Боярській ЗОШ №3.
У 10 років дівчина переїхала до сусіднього міста - Вишневе. Приблизно в той же час, вона напише свій перший вірш.
Своє навчання дівчина продовжила у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, а в 2004 році закінчила її.
Пошуки себе дівчину привели до Національного державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Яна вступила на філологічний факультет.
Здобувши у 2009 році вищу освіту та отримавши диплом педагога, Яна Ігорівна пішла працювати вчителем української мова та літератури до Києво-Святошинської районної класичної гімназії, що в рідній Боярці.
Творчість
Закута у листя осінь,
Дивує і тугою тисне.
Я просто подумала: "Досить!",
Життя обірвалось - це все...
Грається вітер зі мною,
Так дивно і легко... повір,
Ніби хтось поруч з тобою,
Й разом ви торкаєтесь зір.
Й разомвиторкаєтесь зір.
Чарує феєрія барв,
Бо світло тече крізь мене,
І смак неземний й аромат,
І музика - щастя безмежне.
Спинилась я біля воріт
Що ж далі? Та я не знаю.
Лиш голос: "Залишила світ -
Тепер ти не варта раю!"
Закута у листя осінь,
Давно не дивує мене.
І плаче душа, і просить,
Бо хочу назад... та вже все...
***
Натиснувши щосили на курок,
Твоя душа підпише собі вирок,
Такий маленький для людини крок,
Але безглуздий це для Бога вчинок..."
***
Стоїть зима розгублена й розкрита,
Чорніє сніг після коліс,
В очах лежит любов розвита -
І тугу цю тепер ховає ліс.
Я ніби гість, я ніби емігрант,
Вриваюсь в душу глибоко й сердито,
І, може, вона крикнула б ще : ґвалт!
Та серцю байдуже – воно було розбите.
І тільки крихти падають з небес,
Вона ж їх перетворює в сніжинки.
Й так хочеться, щоб хтось із них воскрес,
Але без серця сльози лиш крижинки.
Тому не плачу й не кричу – мовчу…
І тиша ця мене чимдуж лякає.
Я вимикаю світло і не сплю,
Невже моя душа з зимою помирає?
Оди чи помідори?
Оди чи помідори?
Серце чи кропиву?
Може, нарешті рішучу розмову
Я все ж з тобою почну.
Ні меча, ні зірок, ні крил за спиною
Повелася…ну що ж – це життя…
Та тепер Я ходжу за Тобою,
Ніби блазень чи ніби дитя.
Я воюю – рішуче тримаюсь,
Та ніяк не помруть почуття,
Бо, мов Сфінкс, вони оживають,
Ну, а з ними Моя боротьба.
***
Я гортаю сторінки совісті –
Папірці по декілька віршів,
Видавати їх Мені не хочеться,
Бо душа оголена на них.
Скаже хтось: «Банально і плаксиво!
Ми таке вже чули і не раз!»
А для когось просто гарно, мило,
Хтось не пошкодує на них час.
Хай мені далеко до поета –
Катували і не за такі думки.
Та, проте, один промінчик з неба
Вразив в серце, вирісши в вірші…
***
Я гратися з Тобою не збираюся
Я гратися з Тобою не збираюся,
Але і правду всю не розповім,
Про те, що Ми зустрілись,
Я не каюся…Не каюсь Я.
…Та краще б не зустрів.
Ти думаєш : слабка й тому ховаюся,
Ти думаєш: легкий шукаю шлях.
Я ж гратися з Тобою не збираюся,
Бо просто закохалась – шах і мат!
Неплатонічний вертеп
Я тримаю двадцять сантиметрів
Щастя у своїх долонях…
Тихо…Тільки не кажи нікому…
Краще пошепки про зорі розкажи.
Ти мовчиш…Не треба вже про зорі,
Краще чути подих Твій – зумій дуже ніжно,
Може, більш ніколи
Щастя не відчуємо в житті.
Як жорстоко поспішає час,
Деформуючи кохання силу:
Вся симпатія перетворилася у фарс,
Ну, а дружба стала неможлива.
Мабуть, не судилася Нам доля,
Бо світанок розгубив стежки.
Я ж тримала двадцять сантиметрів горя
Та приниження дівочої душі
***
Закатали асфальтом душу,
Промили «теликом» мізки
І тепер Я шукати мушу
Не кохання – тілесної втіхи!
***
Я не кричатиму, що вся твоя,
Хоча з Тобою вже давно,
Бо на вечерю піца або суші,
А на сніданок чашка кави.
І, як заведено, колись я змушу
Під Мендельсона пишний вальс
Поклястися – закласти душу,
Що ми єдине – ми сім̓я,
Бо через місяць або два
У нас народиться дитя –
Твоє чи моє маля?
***
Земля кругла, трава зелена,
А істина зовсім проста,
Ми дивимось вгору – у небо,
Де сотні світил-чудеса!
Хтось бавиться сильним напоєм –
Вино – в ньому істина є.
А хтось під магічним сувоєм
Нових наркотичних джерел.
Хтось мріє, хтось діє,
Хтось плани складає.
Та є у нас спільна ознака одна –
Апатія серце іржею з’їдає…
***
Ты утверждал: тебе никто не нужен,
Любовь – обман, был пыл и больше его нет,
Что среди всех вещей и чувств ненужных
Лишь деньги дарят жизнь и жизни темп.
Ты говорил, а я, застыв, молчала,
Ты уходил – я плакала таясь…
Моя любовь мне сердце так сжимала,
Что воздуха для жизни было мало
И я без чувств боялась низко пасть.
Когда-нибудь поймешь, что ошибался,
И влюбишься однажды, ну и пусть.
На свете будешь Ты искать иное счастье,
А я себе оставлю свою грусть.
Такі пронизливі вірші, пропитані теплотою та душевною турботою поетеси, повинні залишатись навічно. Калініченко Яна Ігорівна є гордістю м. Боярка та Вишневого, яка прославила два невеликих містечка своїми чудовими віршами.
